— Стривай, Роланде...
— Надалі ви звертатиметеся до мого майбутнього зятя «ваша милосте», — відрізала Герцогиня.
— А якщо ні — ви поб’єте мене палицею, ваша милість? Твердо схопите кропиву?
— Як ти смієш! — очі Герцогині палали. — Це так у тебе в замку поводяться з гостями, Роланде?
Принаймні його спантеличення було справжнім.
— Я не маю уявлення, про що ця розмова, — сказав він.
Тіфані тицьнула в Герцогиню пальцем, через що охоронці герцогині потяглися за зброєю, через що вартові замку потягнулися за своєю, щоб не лишитися осторонь. Доки вдалося розчепити мечі і розкласти їх по місцях, Герцогиня вже пішла в контратаку.
— Не можна миритися з такими проявами несубординації, юначе! Ти — Барон, і ти повідомив цій... цій істоті, що вона мусить покинути твої землі. Вона не сприяє громадському спокою, тож якщо вона продовжує наполягати на тому, щоб лишитися, то я не мушу тобі нагадувати, що її батько — орендар на твоїй землі!
Тіфані почала закипати вже на стадії «істоти», та, на її подив, молодий Барон похитав головою і сказав:
— Ні, я не можу карати доброчесних орендарів тільки за те, що в них норовлива донька.
«Норовлива»? Це навіть гірше, ніж «істота»! Та як він сміє... І тут її думки погнали вчвал. Він би не наважився. Він ніколи не наважувався, за весь час, що вони знали одне одного, за весь час, що вона була просто Тіфані, а він — просто Роланд. Це були химерні стосунки, здебільшого, бо це були взагалі не стосунки. Їх не тягло одне до одного; натомість їх зіштовхнуло разом через те, як працював цей світ. Вона — відьма, а це означає, що вона автоматично не така, як інші сільські діти; він — син Барона, що автоматично означало, що він не такий, як сільські діти.
А на хибний шлях вони звернули, коли повірили, кожен в глибині власної свідомості, що, позаяк дві речі відрізняються від інших, вони обов’язково схожі між собою. Коли той факт, що це не так, почав повільно спливати на яв, у цьому не було нічого приємного для жодного з них; тож була сказана низка речей, що про їхню сказаність шкодували обидві сторони. І це ніяк не закінчувалося, тому що воно, звісно, ніколи й не починалося, не по-справжньому. Отже, все вийшло якнайкраще для них обох. Звісно. Безумовно. Так.
Та за весь цей час він ніколи не був таким як зараз — таким холодним, таким виважено тупим, що в цьому не можна було звинувачувати лише огидну Герцогиню, хоч як Тіфані цього й хотілося. Ні, тут відбувалося дещо інше. Вона має бути насторожі. І ось, спостерігаючи за тим, як вони спостерігають за нею, вона усвідомила, як людина може бути водночас і дурною, і розумною.
Вона взяла свій стілець за спинку, акуратно поставила його перед столом, сіла, схрестила руки і сказала:
— Мені дуже прикро, ваша милосте.
Тоді повернулася до Герцогині, схилила голову і додала:
— І перед вами також, ваша милість. Я тимчасово забулася. Це більше не повториться. Дякую вам.
Герцогиня пирхнула. Тіфані думала, що її ставлення до Герцогині неможливо погіршити, але, ну, пирхання? Після такого відступу? Принизивши юну бундючну відьму, вона мала принаймні встромити якусь гостру заувагу, щоб аж до кістки. Серйозно, вона могла б краще постаратися.
Роланд витріщався на Тіфані настільки розгублено, що ледь чи не остаточно загублено. Вона заплутала його ще трохи, передавши йому зім’ятий аркуш зі словами:
— Ви воліли б обговорити інші питання, ваша милосте?
Йому знадобилась мить, щоб опанувати себе; тоді він розгорнув аркуш на столі, розгладив його, як міг, і сказав:
— Є ще питання смерті мого батька та крадіжки грошей з його сейфа.
Тіфані обдарувала його запопадливою усмішкою, що змусила його нервуватися.
— Щось іще, ваша милосте? Мені конче важливо, щоб всі теми отримали висвітлення.
— Роланде, вона щось замислила, — сказала Герцогиня. — Стережися, — вона махнула рукою на вартових. — І твоя сторожа також мусить бути на сторожі, ясно?
Сторожа, якій складно було осягнути концепцію, що вони мусять бути ще більше сторожею, ніж коли вони і так — через нерви — були куди більш сторожкі ніж будь-коли в минулому, напружилися, щоб видаватися трохи вищими.
Роланд прочистив горло.
— Егем, лишається ще питання покійної кухарки, яка впала і вбилася майже одночасно з тим, як образила тебе. Чи розумієш ти ці звинувачення?
— Ні, — сказала Тіфані.
Після секунди мовчання Роланд спитав:
— Ем, чому ні?
— Тому що це не звинувачення, ваша милосте. Ви не стверджуєте прямо, що вважаєте, буцімто я вкрала гроші і вбила вашого батька та кухарку. Ви просто махаєте в мене перед носом цією ідеєю у сподіванні, що я розридаюся чи що. Відьми не плачуть, а я вимагаю дещо, чого не вимагала, певно, жодна відьма до мене. Я вимагаю суду. Відкритого суду. Зі свідченнями. І свідками, щоб люди, які кажуть, казали це перед усіма. З журі незалежних присяжних, себто таких саме людей як я, а це означає габеас корпус, дякую дуже, — вона встала і розвернулася до дверей, що їх затуляв натовп вартових. Потім подивилася на Роланда і присіла в невеличкому кніксені. — Якщо ви не цілковито впевнені, щоб наказати мене арештувати, мій пане, то я пішла.
Вони спостерігали з роззявленими ротами, як вона наближається до вартових.
— Добрий вечір, сержанте, добрий вечір, Престоне, добрий вечір, панове. Це не займе і хвилинки. Якщо ви будете такі ласкаві мене пропустити, я вийду.
Вона помітила, що Престон їй підморгнув, коли вона відіпхнула його меч, а тоді почула, що вартові в неї за спиною повалилися покотом.
Вона рушила коридором до зали. В залі горіло велике вогнище у ще більшому каміні — за своїм велетенським розміром він сам був як окрема кімната. Вогнище було торфове. Воно не здатне було до ладу відігріти залу, в якій навіть посеред літа спеки не спостерігалося; та поруч із вогнем було затишно, а якщо ти любиш вдихати куряву, то краще за вугільну куряву нічого немає — вона здіймається комином і розпливається теплим туманом з присмаком бекону, який над ним коптили.
Скоро все знову стане складно, але на мить Тіфані просто присіла відпочити, і, доки відпочиває — трохи накричати на себе за непереборну тупість. Скільки ще отрути він здатен залити їм у мізки? Скільки треба?
У цьому вся проблема з відьомством: таке відчуття, наче відьми всім треба, та всім огидно, що вони всім треба, і якимось чином огида від цього факту могла перетворитися на огиду від людини.
І тоді люди починали розмірковувати: А чим ти заслужила такі вміння? А чому ти знаєш такі речі? Хто ти така, щоб думати, що ти краща за нас? Але ж Тіфані не вважала себе кращою за них. Вона була краща за них у відьомстві, це правда; але вона не подужала б сплести шкарпетку, не знала, як підковують коня, і хоча вправно варила сири, та спекти буханку хліба могла хіба спроби з третьої — якщо таку, яку можна ризикнути вкусити власними зубами. Кожен вміє щось своє. Єдине зло — це не знайти це щось своє вчасно.
На підлозі біля каміна лежала дрібна пилюка, через усе це вугілля, і на очах Тіфані, в ній з’являлися крихітні відбитки ніг.
— Гаразд, — сказала вона, — Що ви утнули вартовим?
Потік фіґлів плюхнувся на сидіння поруч.
— Ну, — протягнув Пограбуйко, — особисто я б залюбки їх всіх поклав, таких-сяких курганознищувачів, але я си второпав, чому тобі це було ніяково, тож ми просто зв’язали їхні шнурки разом. Можливо, вони вирішать, шо то були миші.
— Слухайте, не смійте нікого кривдити, добре? Вартові мусять робити, що їм накажуть.
— Нє, аж ніяк, — з осудом відказав Пограб. — Се не є завдання для воїна, робить, як сказано. Та стара шкорба, єйна теща, на тя си дивила, наче клеймором штрикала, най би її чорти вхопили! Ану! Си подивимо, чи до смаков їй вода у ванні сьогодні буде!
Щось в його голосі насторожило Тіфані.
— Не смійте нікого кривдити, ясно вам? Взагалі нікого, Пограбе.
Великий Муж буркнув:
— Ну добро, пані, я си второпав, я си зробив примітку в голові!
— І ти присягаєшся честю фіґля, що не викинеш цю нотатку з голови геть, щойно я на щось відверну увагу, так?