Пограбуйко знову забурчав, і то такими тріскучими словами фіґлівською, яких вона досі ніколи не чула. Вони звучали, як якісь прокльони, а раз чи два, коли він виплюнув якесь слово, разом із ним з його рота вийшов дим і вилетіли іскри. А ще він тупав ногами — надійна ознака, що у фіґля скоро увірветься терпець.
— Вони прийшли, си озброївши холоднов сталлю, щоб розрити мій дім, вирити мій клан і мою сім’ю, — сказав він, і ці слова справили ще більш зловісне враження, через те, як спокійно і тихо він їх вимовив. Потім він плюнув у багаття якимось коротким реченням, і вогонь на мить позеленів, коли слова його торкнулися.
— Я си підкорю карзі пагорбів, то є так, але тобі твердо кажу: якщо ще раз побачу поблизов мого курганов лопату, то запхаю її власникові тупим кінцем під кілтов, щоб воно си руки поламало, коли витягатиме. І це буде лише початков його проблєм! І якщо десь довкола і будуть якісь вирубки, то, я си присягаю своїм капшуков — рубати будемо ми! — він ще трохи потупав і додав: — І що це ми таке почули, ніби ти вимагаєш закону? Ми не дружимо з законом, якщо що.
— А як же Скажений Малолюдець Артур? — спитала Тіфані.
Фіґля майже неможливо присоромити, але Пограбуйко мав такий вигляд, наче зараз скаже «Тьху».
— Ой, та ті кляті гноми над ним страшне вчинили, — сумно сказав він. — Знаєш, що він си миє лице щодня? Ну тобто, такі речі припустимі, коли бруд лягає защільним шаром, але щоб щодня? Як то тіло таке витримов, я тє питаю?
Щойно довкола юрмилися фіґлі, аж раптом шурхнуло, і довкола запанувала їх цілковита відсутність, а ще за мить порожній простір заповнився комплектом вартових. На щастя, це були сержант і Престон — вони гучно клацнули підборами і виструнчилися.
Сержант прочистив горло.
— Я говорю з панною Тіфані Болячкою? — спитав він.
— Як на мене, саме це ти і робиш, Браяне, — підтвердила Тіфані, — але тобі видніше.
Сержант кинув погляд довкола і присунувся ближче.
— Будь ласка, Тіф, — прошепотів він. — Для нас це все дуже серйозно.
На цьому він швидко випростався, а тоді сказав, значно гучніше, ніж треба:
— Панно Тіфані Болячко! За наказом мого пана Барона, я вам повідомляю, що він вам наказує залишатися на сиренах замку...
— На чому? — перепитала Тіфані.
Без слів, звівши очі на стелю, сержант передав їй пергаментний сувій.
— О, ти хотів сказати «теренах», — виправила вона. — Це означає, в замку і довкола, — підказала вона. — Але я гадала, Барон хоче, щоб я пішла?
— Слухай, я лише виголошую, що тут написано, Тіф, а ще мені наказано зачинити твою мітлу у підземеллі.
— О, та перед вами амбітне завдання поставили, офіцере. Он вона, при стіні стоїть; прошу дуже.
Сержант наче відчув полегшення.
— Ви не будете зчиняти... галас? — спитав він.
Тіфані похитала головою.
— В жодному разі, сержанте. Я не маю нічого проти людини, яка просто виконує свій обов’язок.
Сержант обережно наблизився до мітли. Всі вони, звісно, її впізнали; вони практично щодня її бачили в себе над головою, і зазвичай просто над головою. Та він зупинив руку за кілька дюймів від дерев’яного держака, завагався.
— Ем, а що буде, коли я її торкнуся? — спитав він.
— Ну, вона перейде в режим готовності до польоту, — сказала Тіфані.
Рука сержанта дуже повільно усунулася з околиць, та, імовірно, теренів мітли.
— Але ж вона мене нікуди не помчить, правильно? — в його голосі бриніло благання і повітряна хвороба.
— О, навряд чи дуже далеко чи дуже високо, — кинула Тіфані, не обертаючись. Всім було відомо, що у сержанта паморочилося в голові, якщо він залізав на крісло з ногами. Вона підійшла до нього і взяла мітлу в руки.
— Браяне, а які були накази на випадок, якщо я відмовлюся коритися твоїм наказам, ну, ти мене розумієш?
— Тоді я маю тебе заарештувати!
— Що? І посадити під замок, в темницю?
Сержант скривився.
— Ти знаєш, що я б не хотів цього робити, — сказав він. — Деякіз нас мають вдячність, і всі ми знали, що стара пані Штоп пила, як риба, бідолаха.
— Тоді давай я заощаджу твій час, — запропонувала Тіфані. — Давай, може, я сама візьму цю мітлу, яка, здається, тебе дещо турбує, в підвал і замкну її. Тоді я нікуди не дінуся, так?
На обличчі сержанта відобразилось стрімке полегшення. Доки вони спускалися кам’яними сходами до темниці, він стишив голос і пояснив:
— Це ж не я, ну ти ж розумієш, це все ті, нагорі. Здається, тепер всім керує її милість.
* * *
Тіфані бачила не так багато підземель, але люди казали, що замкове відповідає усім підземельним стандартам, і якби хтось колись вирішив написати «Путівник хорошими темницями», ця отримала б щонайменше п’ять ґраток. Приміщення було просторе, з гарним відтоком води і зручною канавою посередині; остання впадала в неминучу в подібних приміщеннях круглу дірку, з якої пахло, ну, як з дірки, але не гірше.
Кози теж не дуже погано пахли. Вони висунули голови зі своїх тепленьких ліжечок із соломи і тепер спостерігали за нею своїми очима-щілинками, на випадок, якщо вона зробить щось цікаве, наприклад — погодує їх. Вони не припиняли їсти, бо, як кози, вже вдруге доїдали свій обід.
Темниця мала два входи. Один вів просто назовні: можливо, за старих часів через нього закидали всередину нових в’язнів, щоб не тягти через всю велику залу, заквацявши по дорозі підлогу кров’ю та грязюкою.
У наші дні темниця здебільшого слугувала повіткою для кіз, а її верхній рівень, куди не дотягувались навіть найстаранніші козлячі екземпляри — яблучним льохом.
Тіфані поклала мітлу на найнижчу яблучну полицю, а сержант тим часом гладив одну з кіз, старанно не дивлячись вгору, щоб не запаморочилося в голові. Це означало, що він був зовсім не готовий до того, що Тіфані відіпхне його від дверей, витягне з замка зв’язку ключів, забіжить назад в підземелля і зачинить двері зсередини.
— Вибач, Браяне, та, розумієш, це все ж таки ти. Не лише ти, звісно, та навіть здебільшого не ти, і з мого боку дещо нечесно так використати тебе; та якщо вже до мене ставляться, як до злочинця, можна вже й поводитися відповідно.
Браян похитав головою.
— Ми маємо запасний ключ, знаєш.
— Небагато з нього користі, якщо я заблокую замкову шпарину, — відповіла Тіфані. — Але є і хороше. Я — під замком, що, гадаю, сподобається деяким особам, тож треба лише подбати про деталі. Розумієш, мені здається, ти розглядаєш справу під неправильним кутом. У темниці я в безпеці. Це не ви мене зачинили; це я зачинилася від всіх вас.
Браян мав такий вигляд, наче ось-ось заплаче, і вона подумала: «Ні, я так не можу. Він завжди так добре до мене ставився. Він і зараз намагається добре до мене ставитися. Лише те, що я розумніша, не означає, що він мусить втратити роботу. Крім того, я вже знаю, як звідси вибратися. У цьому й полягають проблеми власників підземель; вони проводять в них замало часу». Вона віддала Браянові ключі.
Його обличчя проясніло з полегшення.
— Ясно, ми приноситимемо тобі їжу і воду, — сказав він. — Не можеш же ти жити на самих яблуках!
Тіфані всілася на солому.
— А знаєш, тут доволі затишно. Кумедно, як від козячої відрижки стає тепло і по-домашньому. Ні, я не їстиму яблука, але тут є ті, що таки треба поповертати, інакше зігниють, тож я про це подбаю, якщо я вже тут. Звісно, коли мене зачинено тут всередині, то я не можу бути там ззовні. Не можу робити ліки. Не можу підрізати нігті на ногах. Не можу допомагати. Як там ноги в твоєї мамці? Сподіваюся, досі добре? Ти не проти зараз піти — я б хотіла скористатися діркою.
Вона чула, як його чоботи прогупали сходами. Трохи жорстоко з її боку, та що вона може вдіяти? Вона роззирнулася, а тоді підняла купу дуже старої, дуже брудної соломи, якої ніхто не торкався дуже давно. З-під неї всі порозповзалися, порозстрибалися, послимакували геть. Тепер, коли на обрії стало чисто, довкола повизирали фіґлі, струшуючи з голів солому.