— А тепер, можна, ви підете до Барона?
«Він хвилюється за мене», — подумала Тіфані.
— Спочатку я би хотіла провідати старого Барона, — сказала вона.
— Він досі мертвий, — Престон, здається, дещо занепокоївся.
— Ну, принаймні хоч тут все в нормі, — сказала Тіфані. — Інакше вийшло б дуже незручно, — вона всміхнулася, побачивши спантеличення Престона. — А завтра в нього похорон, тож я мушу зайти до нього сьогодні, Престоне, просто зараз. Будь ласка? Наразі він важливіший за свого сина.
Крокуючи до крипти з Престоном Тіфані відчувала на собі погляди; Престону доводилося майже бігти, щоб не відставати від неї на крутих сходинках. Тіфані було його шкода, адже він завжди ставився до неї шанобливо і по-доброму, та менше з тим — ні в кого не мусить скластися враження, наче її ведуть кудись під охороною. Досить вже цього. Люди дивилися на неї радше перелякано, ніж сердито, і вона не знала, добрий це знак чи поганий.
Спустившись сходами, вона глибоко вдихнула. Відчувався лише звичайний запах склепу — вологість з картопляним підтоном. Вона самопривітально всміхнулася. Ось лежить Барон, так само мирно, як коли вона його лишила, руки складені на грудях, для решти світу — все одно що спить.
— Вони думали, я тут, унизу, відьмувала, адже так, Престоне? — спитала вона.
— Ходили такі плітки, так, панно.
— І це правда. Твоя бабця пояснювала тобі щодо піклування про померлих, правильно? Тож ти знаєш, що мертвим не слід задовго перебувати серед живих. Погода тепла, літо видалося спекотне, і камінь, що за інших обставин був би вистиглий, як могила, наразі не вистиглий. Тож, Престоне, піди принеси мені два цебра води, будь ласка, — він поквапився за дорученням, а Тіфані тихенько присіла поруч із плитою.
Земля, і сіль, і дві монетки для поромника — ти даєш ці речі покійнику, а тоді спостерігаєш, і дослухаєшся, як мати до немовляти...
Престон прибіг назад з двома величезними цебрами і — з приємністю помітила Тіфані — мінімальним розплюскуванням. Він швидко поставив цебра на підлогу і розвернувся, щоб іти.
— Ні, Престоне, лишайся, — наказала вона. — Я хочу, щоб ти побачив, що я роблю. Тоді, якщо хтось спитає, ти зможеш розповісти правду.
Вартовий кивнув без слів. Тіфані була приємно вражена. Поставивши одне з цебер поруч із плитою, вона стала поруч на коліна, одна рука — у холодній воді, інша — притиснута до кам’яної плити. Вона прошепотіла до себе: «Рівновага — це все».
Гнів допомагає. Просто диву даєшся, наскільки допомагає, якщо приберегти його до того моменту, коли він може принести користь — саме так, як вона пояснила Латуччії. Тіфані почула, як молодий вартовий різко втягнув повітря, коли вода в цебрі запарувала і пішла бульбашками.
Він стрибнув на рівні.
— Я зрозумів, пані! Я заберу відро з окропом і принесу ще одне, з холодною водою, так?
Довелося вилити три відра окропу, перш ніж повітря в склепі повернуло собі холодний присмак, наче глибокої зими.
Тіфані підіймалася сходами і стукотіла зубами.
— Хотіла б моя бабця вміти щось таке, — прошепотів Престон. — Вона завжди казала, що мертві не люблять спеки. Ви вклали холод у каміння, правильно?
— Насправді, я дістала тепло з плити та повітря і поклала його в цебро з водою, — пояснила Тіфані. — Це не зовсім магія. Це просто... вміння. Просто щоб це вміти, треба бути відьмою, от і все.
Престон зітхнув.
— Я вилікував бабчиних курей від запалення зоба. Довелося їх розрізати, щоб прочистити там все, а потім я все зашив назад. Всі вижили. А тоді, коли в моєї мами собаку переїхало возом, я його почистив, запхнув усі тельбухи всередину, і він зрештою повністю оклигав, тільки одну ногу я не зміг врятувати, та натомість вирізав йому дерев’яну, зі шкіряною збруєю, повний комплект. Так він і досі ганяється за возами!
Тіфані намагалася не виказати свого скепсису.
— Різати птицю, щоб вилікувати запалення зоба, зазвичай не допомагає, — зауважила вона. — Я знаю одну свинячу відьму, яка за необхідності береться і за курей, так вона казала, що в неї жодного разу не вийшло.
— А, та, може, вона не знала про кручений корінь, — життєрадісно зауважив Престон. — Якщо змішати його сік з блошиною м’ятою, то все дуже добре загоюється. Моя бабця зналася на корінцях, і мені це передала.
— Ну, — протягнула Тіфані, — якщо ти можеш зашити пельку курці, то, певно, ти здатен на все. Слухай, Престоне, а чому б тобі не піти в учні до лікаря?
Вони вже дійшли до дверей Баронового кабінету. Престон постукав і прочинив їх перед Тіфані.
— Це все отой «доктормед», який видають, щоб поставити перед іменем, — прошепотів він. — Це дуже дорогий напис! Може, щоб стати відьмою, грошей і не треба, панно, та якщо тобі треба якісь літери — ой, тоді гроші ой які не зайві!
Коли Тіфані зайшла, Роланд стояв обличчям до дверей, в його роті штовхалися слова-переливки, шукаючи виходу. Але він впорався промовити:
— Ем, панно Болячко... Тобто, Тіфані, моя наречена стверджує, що ми всі стали жертвами магічного заколоту, спрямованого проти вашої шанованої особи. Я щиро сподіваюся, що ви пробачите нам будь-які непорозуміння, і що ми не завдали вам забагато клопоту; якщо мені дозволено буде додати — мене заспокоює той факт, що вам явно вдалося втекти з нашого скромного підземелля. Ем...
Тіфані хотілося вигукнути: «Роланде, ти пам’ятаєш нашу першу зустріч, коли мені було чотири рочки, а тобі сім, пам’ятаєш, як ми гасали в пилюці у самих льолях? Ти мені більше подобався, коли не говорив, наче старий юрист, якому в дупу мітлу запхали. Таке враження, ніби ти читаєш офіційну промову». Натомість вона спитала:
— Латуччія тобі все розповіла?
Роланд похнюпився.
— Я таки підозрюю, що не все, Тіфані, але вона була дуже відверта. Я навіть не побоюсь цього слова — виразна, — Тіфані намагалася не всміхатися. Він був схожий на чоловіка, який починає осягати певні аспекти подружнього життя. Він прочистив горло.
— Вона каже, ми стали жертвою якогось магічного захворювання, що наразі ув’язнене в якійсь книзі в Сувенір-Голлі? — це прозвучало як запитання, і Тіфані не здивувалася, що Роланд дещо спантеличений.
— Так, це правда.
— І... вочевидь, все владналося — тепер, коли вона витягла твою голову з цебра з піском, — він вже був геть розгублений, і Тіфані розуміла цей його стан.
— Можливо, справи спочатку пішли не зовсім гладко — вона дипломатично уникла відповіді.
— А ще Латуччія каже, що збирається стати відьмою, — Роланд трохи похнюпився. Тіфані стало його шкода, але не надто.
— Ну, я гадаю, вона має необхідні здібності. Як глибоко вона хоче їх розвинути, залежатиме від неї.
— Не знаю, що на це скаже її мати.
Тіфані розреготалася.
— Ну, можеш сказати Герцогині, що Маґрат, королева Ланкру — відьма. Це не секрет. Очевидно, королевування стоїть на першому місці, але в тому, що стосується зілля, Маґрат — найкраща спеціалістка.
— Серйозно? — перепитав Роланд. — Король і королева Ланкру люб’язно прийняли наше запрошення на весілля, — Тіфані бачила, як крутяться коліщата у нього в голові. В дивній шаховій партії, в яку грають усі шляхетні, справжня жива королева — найголовніша фігура, а це означає, що Герцогині доведеться присідати в кніксенах так, що аж коліна хрустітимуть. Тіфані читала слова-переливки: Це, звісно, буде дуже прикро. Вражало, що Роланд міг бути обережним навіть у переливчатих своїх висловлюваннях. Менше з тим, він не втримався від усмішечки.
— Твій батько дав мені п’ятнадцять анк-морпоркських доларів справжнім золотом. В подарунок. Ти мені віриш?
Він побачив, як вона на нього дивиться і негайно відповів: «Так!».
— Дуже добре, — сказала Тіфані. — Тоді розберись, куди поділася доглядальниця.