Оті тунелі в черепі мали гіпнотичну дію, і тепер він повільно загойдався з боку в бік, як голова змії перед нападом.
* * *
— Прошу, не треба.
Цього Тіфані не очікувала; голос звучав поспішно, але доволі дружньо — і належав Ескарині Ковальчук.
Вітер був срібний, холодний.
Тіфані лежала на спині, вдивляючись у біле небо над головою; краєм ока вона бачила, як хилитаються на вітрі сухі трави; одне тільки було дивно — за цим шматочком сільського краєвиду проступав великий камін і лицарська битва.
— Насправді вкрай важливо, щоб ти не рухалася, — попросив той самий голос десь з-позаду. — Місце, де ми з тобою зараз перебуваємо, було, як ми кажемо, зліплено спеціально заради нашої розмови, не існувало, доки тут не з’явилася ти, і припинить своє існування, щойно ти підеш. Якщо підійти формально, то за стандартами більшості філософських течій взагалі некоректно говорити про нього, як таке, що має існування.
— Отже, це магічне місце, так? Як Несправжня Маєтність?
— Дуже доцільне порівняння, — похвалив голос Ескарини. — Ті з нас, кому про нього відомо, називають його «мандрівне теперішнє». Це легкий шлях до когось по особисту бесіду; щойно він зачиниться, ти опинишся там, де була, в тому ж самому часі. Тобі ясно?
— Ні!
Ескарина присіла на траву поруч із Тіфані.
— Дякувати небу за це. Було б трохи підозріло, якби було ясно. Ти, раптом що, вкрай нестандартна відьма. Наскільки я розумію, ти маєш природний талант до сироваріння, і на цьому з талантами все. Дуже корисний талант. Світові потрібні сировари. Хороший сировар вартує своєї ваги, ну, в сирах. А от до відьомства ти з народження хисту не мала.
Тіфані роззявила рота, щоб відповісти, перш ніж придумала, що саме відповідатиме — але це звичайна тактика серед людських істот. Першою наперед пробилося таке:
— Чекайте, я ж тримала в руці запалену головешку. А ви перенесли мене сюди, хай куди саме. Що трапилося? — вона подивилася у вогонь. Язики полум’я застигли в нерухомості. — Люди помітять, — сказала вона, а тоді, враховуючи специфіку ситуації, вирішила перепитати. — Адже, помітять?
— Відповідь — ні; причина — дещо складна. Мандрівне теперішнє, це... наче приручений час. Час, що грає на твоєму боці. Повір мені, це ще не найхимерніше явище у всесвіті. Наразі, Тіфані, буквально маємо лише тут і зараз.
Полум’я досі не рухалося. Тіфані здавалося, що їй мало б бути холодно, натомість вона відчувала тепло. І мала час подумати.
— А що буде, коли я повернусь?
— Нічого не зміниться, — сказала Ескарина, — крім вмісту твоєї голови, що, наразі, є дуже важливим.
— І ви завдали собі такого клопоту, просто щоб сказати мені, що я не маю хисту до відьомства? — безвиразно уточнила Тіфані. — Дуже люб’язно з вашого боку.
Ескарина засміялася. Це був її молодий сміх, і він химерно контрастував зі зморшками в неї на обличчі. Тіфані ніколи не бачила, щоб стара людина мала такий молодий вигляд.
— Я сказала, що від народження ти не мала таланту до відьомства: воно далося тобі нелегко; ти важко працювала, бо прагнула. Ти змусила світ піти тобі на поступки, за будь-яку ціну, а ціна була, і завжди буде, високою. Знаєш, як люди кажуть: «Хто швидко копає, той отримує за це більшу лопату»?
— Так, — сказала Тіфані. — Я чула це якось від Бабуні Дощевіск.
— Це її власна теорія. Люди кажуть, ти не знаходиш відьомство; відьомство знаходить тебе. Але ти його знайшла, хоча в процесі навіть не знала, що це ти знаходиш, схопила за зашийок і змусила працювати на себе.
— Це все дуже... пізнавально, — зауважила Тіфані, — але на мене чекають обов’язки.
— Ми зараз у мандрівному теперішньому, — твердо відказала Ескарина. — Слухай, Хитрий Чолов’яга знову тебе знайшов.
— Я думаю, він ховається у книжках та зображеннях, — поділилася своїм припущенням Тіфані. — І гобеленах, — вона здригнулася.
— А ще в дзеркалах, — додала Ескарина, — і калюжах, і у відбитку світла на битому склі, і у блиску на ножі. Скільки ще зможеш вигадати? Наскільки наляканою ти готова бути?
— Мені доведеться з ним битися, — сказала Тіфані. — Гадаю, я знала, що доведеться. Він не справляє враження когось, від кого можна втекти. Він цькувальник, адже так? Нападає, коли думає, що переможе, тож я мушу якимось чином стати сильнішою за нього. Гадаю, можна знайти якийсь спосіб... кінець кінцем, у ньому є щось від бджільника. А з бджільником все було просто.
Ескарина не підвищила голосу; вона заговорила дуже тихо, але цей голос, здавалося, був гучніший за справжній крик.
— Ти збираєшся нарешті визнати, наскільки це важливо, Тіфані Болячко, майстрине сироваріння? Ти маєш шанс подолати Хитрого Чолов’ягу, та якщо ти зазнаєш поразки — зазнає поразки відьомство, і відьомство впаде разом з тобою. Він захопить твоє тіло, твої знання, твої таланти і твою душу. І тоді задля твого ж блага — і блага всіх — твої посестри, інші відьми, відкладуть убік внутрішні суперечки, об’єднаються і закинуть вас обох у небуття, перш ніж ви встигнете наробити ще більше шкоди. Ти розумієш? Це важливо! Ти мусиш порятувати себе!
— Інші відьми мене вб’ють? — Тіфані була приголомшена.
— Звісно. Ти — відьма, і знаєш, що завжди повторює Бабуня Дощевіск: «Ми чинимо правильно, а не приємно». Тож або ти, або він, Тіфані Болячко. Хто програє — загине. В його випадку, змушена сказати, ми зможемо знову побачитись за кілька сторіч; у твоєму випадку, я не хочу нічого казати.
— Але чекайте секундочку, — сказала Тіфані, — Якщо вони готові битися з ним і зі мною, чому б нам всім не об’єднатися для битви просто зараз?
— Звісно. Ти б цього хотіла? Чого ти насправді хочеш, Тіфані Болячко, тут і зараз? Це твій вибір. Інші відьми, я певна, тебе не засудять, — Ескарина на мить завагалася, і додала. — Ну, принаймні засуджуватимуть по-доброму.
«Відьма, що втекла, злякавшись суду? — подумала Тіфані. — Відьма, до якої поставилися по-доброму, бо зрозуміли, що вона не стягує? Та якщо ти думаєш, що не стягуєш, то ти вже — ніяка не відьма». Вголос вона сказала:
— Я радше помру відьмою, ніж житиму дівчам, до якого всі були добрі.
— Панно Болячко, ви демонструєте майже гріховну впевненість у собі, а також приголомшливу пиху і зверхність; і якщо дозволиш — меншого я від відьми б і не сподівалася.
Світ пішов дрібними хвильками, а тоді знову змінився. Ескарина зникла, не встигли ще її слова остаточно влягтися у Тіфані в голові. Попереду знову випірнув гобелен, Тіфані і досі тримала в руці запалене полінце; тільки тепер вона здіймала його з усією впевненістю. Вона почувалася, наче її наповнило повітря, наповнило і підійняло вгору. Світ останнім часом з’їхав з глузду, та принаймні їй було точно відомо, що вогонь запалить сухий гобелен, щойно торкнеться його.
— Це старе простирадло згорить за мить, містере, повір мені. Повертайся, звідки прийшов, містере!
На її величезний подив, темна постать відступила. Щось коротко засичало, і Тіфані відчула, як за постаттю відлинув сморід — наче їй з плечей скотилася каменюка.
— Це було дуже цікаво, — Тіфані різко обернулася, і її очі опинилися на рівні радісного підборіддя Престона.
— Знаєте, — сказав він, — Я не на жарт занепокоївся про вас, коли ви на кілька секунд застигли. Я подумав, що ви померли. Тоді я торкнувся вашої руки, — дуже шанобливо, жодних шурів-мурів — і вона була схожа на повітря перед грозою. Тож я подумав, це якісь відьомські справи, і вирішив за вами наглядати, аж тут ви пригрозили невинному гобеленові смертю у вогні!
Вона дивилася хлопцеві у вічі, неначе у дзеркало. «Вогонь, — подумала вона. — Вогонь одного разу вже його вбив, і він про це пам’ятає. Він не наблизиться до вогню. Вогонь — ось розгадка. Зайчиха біжить у полумʼя. Гм-м».