— Насправді, мені подобається вогонь, — сказав Престон. — Я зовсім не вважаю його своїм ворогом.
— Що? — перепитала Тіфані.
— Боюся, ви говорили собі під ніс, — сказав Престон, — Я не питатиму, про що це. Моя бабця завжди казала: «Не пхай носа у справи відьом, якщо не хочеш отримати потиличника».
Тіфані пильно подивилася на нього і миттєво прийняла рішення.
— Ти вмієш зберігати таємниці?
Престон кивнув.
— Звісно! Я, приміром, нікому не розказував, що сержант пише вірші.
— Престоне, ти щойно мені розказав!
Престон широко всміхнувся.
— Так, але ж відьма — це не абихто. Моя бабця казала, що розповісти секрет відьмі — це як шепнути щось до стіни.
— Ну, так, — почала Тіфані, та зупинилася. — А звідки ти знаєш, що він пише вірші?
— Складно було не дізнатися, — сказав Престон. — Розумієте, він їх записує на сторінках реєстраційного журналу у вартівні, напевно, на нічних чергуваннях. Він обережно вириває сторінки, і то так акуратно, що й не здогадаєшся; просто коли пише, то так сильно тисне на олівець, що відбиток на нижній сторінці дуже легко читається.
— Тоді й інші вартові, певно, помічають? — спитала Тіфані.
Престон похитав головою, через що завеликий на нього шолом трохи прокрутився.
— Та що ви, панно, ви ж їх знаєте: вони думають, що читання — це слиняве заняття для дівчаток. Хай там як, якщо я встаю рано, то завжди вириваю і нижній аркуш, щоб з нього не кепкували потім. Мушу сказати, як на самоука, він — дуже гарний поет, з дуже влучними метафорами. Всі вірші присвячені якійсь Міллі.
— Це його дружина, — пояснила Тіфані. — Ти точно її бачив у селі — більш веснянкуватої людини я за все своє життя не зустрічала. Вона дуже цим переймається.
Престон кивнув.
— Це пояснює, чому він назвав свій останній вірш «Кому потрібно небо без зірок?».
— А глянути на нього — так ні за що не скажеш, правда?
Престон обміркував це.
— Вибачте мені, Тіфані, — сказав він, — але ви маєте кепський вигляд. Ба більше, не ображайтеся, але складається таке враження, що ви серйозно хворі. Мені здається, що останнім часом ви зовсім не спите.
— Минулої ночі я проспала щонайменше годину. І за день до того теж ненадовго прилягла!
— Справді? — Престон посуворішав. — А крім сніданку сьогодні, коли ви востаннє їли як слід?
З якоїсь причини Тіфані і досі почувалася сповненою якогось світла.
— Гадаю, я перехопила щось вчора...
— Ви серйозно? — спитав Престон. — Все тільки перехоплюєте і прилягаєте? Так люди не живуть, вони так помирають!
Він мав рацію. Вона знала, що мав. Але від того ставало тільки гірше.
— Слухай, на мене полює огидна почвара, яка може повністю захопити людину, і мені треба дати з нею раду!
Престон зацікавлено роззирнувся.
— І мене може захопити?
«Подібне до подібного, — подумала Тіфані. — Дякую за такий корисний вираз, пані Пруст».
— Ні, не думаю. Я думаю, для цього потрібна правильна людина — тобто, неправильна. Ну знаєш, хтось трошки злий.
Вперше за весь час Престон розхвилювався.
— Мені прикро, але в свій час я припускався поганих вчинків.
Попри раптовий напад втоми, Тіфані не могла не всміхнутися:
— Який найгірший?
— Якось я вкрав коробку кольорових олівців з ятки на ринку, — він подивився на неї так виклично, наче очікував, що вона на нього кричатиме чи осудливо грозитиме пальцем.
Натомість вона похитала головою і спитала:
— І скільки тобі тоді було років?
— Шість.
— Престоне, я не думаю, що ця істота коли-небудь впорається пробратися тобі в голову. На додачу до всього іншого, там у тебе, здається, тісно і складно.
— Панно Тіфані, вам треба відпочити, як слід відпочити, у справжньому ліжку. Як відьма може про всіх піклуватися, якщо їй бракує здорового глузду, щоб попіклуватися про себе? Quis custodiet ipsos custodes. Це означає «хто застереже самих сторожів», — продовжив Престон. — Отже, хто відає відьмою? Хто дбає про людей, які дбають про людей? Наразі, здається, це мушу бути я.
Вона здалася.
Коли пані Пруст поспішала до темної, похмурої громади Танті, туман у місті стояв щільний, як гардини, та його клубочіння покірно розступалося перед нею, щоб знову зімкнутися в неї за спиною.
Наглядач чекав біля головних воріт, з ліхтарем у руці.
— Вибачайте, пʼні, але ми подумали — варто вам це побачити, перш ніж все стане офіційно. Я знаю, що відьми зараз не в пошані, але нам ви завжди як рідна, якщо ви розумієте, про що я. Всі пам’ятають вашого тата. Який був майстер! Міг повісити людину за сім з чвертю секунд! Пішов непереможеним. Таких, як він, вже не знайдеш, — тут наглядач врочисто випростався. — І, якщо дозволите, пʼні, того, що ви зараз побачите, я б теж волів не знаходити. Нас всіх досі трусить, правду вам кажу. Гадаю, це ваша спеціалізація.
Пані Пруст струсила крапельки води з накидки; вона відчула запах страху в кімнаті начальника тюрми. Звіддаля чулися брязкіт і крики — звичайний шум, коли в тюрмі щось пішло не так: тюрма, за визначенням — це таке місце, де люди, а також всі їхні ненависті і турботи, жахи і плітки сидять одне в одного на голові в жахливій тісняві. Пані Пруст повісила плаща на цвях при дверях і потерла долоні.
— Хлопець, якого ви прислали, щось торочив про якусь втечу?
— Крило «Д», — пояснив наглядач. — Макінтош. Пам’ятаєте? Був тут вже десь із рік.
— О так, я пригадую, — сказала відьма. — Тоді ще доводилося призупиняти судове засідання, бо присяжних увесь час нудило. Огидна справа. Але ж з крила «Д» досі ніхто не тікав? Аякже сталеві ґрати на вікнах?
— Погнуті, — безвиразно відповів наглядач. — Ви краще ідіть подивіться. Від цього волосся дибки встає, ось що я вам скажу.
— Макінтош був не особливо великий, якщо я не помиляюся, — сказала відьма, доки вони простували сирими тюремними коридорами.
— Не був, пані Пруст. Низенький і огидний — такий він був. А ще за тиждень мав би стати повішений. Вирвав з м’ясом ґрати, що їх навіть сильний чоловік не зміг би висадити ломом, і впав на землю з тридцятифутової висоти. Це вже неприродно, неправильно. Але те інше, що він скоїв... тьху, мене нудить від самої думки.
Перед дверима порожньої камери, що її нещодавно звільнив згаданий Макінтош, на них чекав вартовий; з якої причини — пані Пруст не могла припустити, адже в’язень точно втік.
Вартовий шанобливо торкнувся капелюха, коли її побачив.
— Доброго ранку, пані Пруст, — сказав він. — Дозвольте зауважити, що це велика честь — познайомитися з донькою найвидатнішого вішальника в історії. П’ятдесят один рік за важелем, і жодний клієнт не поскаржився. Наш теперішній, пан Військомолод, звісно, гарна людина, але іноді вони в нього трохи метляються, а мені не здається, що це професійний підхід. А ще ваш батечко ніколи не відмовлявся від законного повішення через страх перед вогнем пекла чи страхітливими демонами, що, буцімто, мали після цього на нього чигати. Зауважте мої слова, він би їх теж взяв і повісив! Сім секунд з чвертю, справжній майстер.
Та пані Пруст дивилася лише на підлогу.
— Жахливе видовище, а надто для леді, — прокоментував наглядач.
Пані Пруст якось неуважно кинула:
— Відьми — не леді в робочий час, Френку, — а тоді втягнула носом повітря і вилаялася так, що у Френка очі на лоб полізли.
— Мимохіть питаєш себе, що на нього найшло, правда?
Пані Пруст випросталась.
— Мені не треба питати, хто на нього найшов, хлопчику, — похмуро сказала вона. — Я знаю.
Намагаючись забратися в пані Пруст зі шляху, туман лягав клубками при стінах будівель; вона поспішала назад, на вулицю Десятого Яйця; позаду неї у напівтемряві лишився тунель у формі пані Пруст.
Дерек мирно цмулив какао, коли в приміщення, під акомпанемент потужної пердливої ноти, увірвалась його мати. Він підвів на неї погляд і брову.
— Думаєш, це був сі бемоль? Як на мене, це аж ніяк не сі бемоль. — він потягнувся до шухляди під шинквасом, де він тримав свій камертон, але матір пронеслася повз.