— А коли я кажу «стрибайте», то стрибайте, наче за вами чорт женеться, бо так воно і буде.
Сморід раптом став нестерпним. Щира ненависть у ньому, здавалося, била Тіфані по мозку. «В мене пальці засвербіли, щось недобре прилетіло, — подумала вона, втупившись у нічну темряву. — В мене в носі засмерділо — щось недобре тут приспіло», — додала, щоб не мугикати щось беззмістовне; вона чекала на рух за дальньою огорожею.
І там з’явилася постать.
Кремезна фігура йшла до них від дальнього краю поля. Тіло рухалося повільно, але набирало швидкість. Було в ньому щось незграбне. Коли він захоплює тіло, власник тіла стає його частиною. Не втечеш, не врятуєшся. Так їй розповіла Ескарина. Ніщо хороше, ніщо, здатне до каяття, не може мати думок, які б так смерділи. Вона схопила за руку молодят, що тим часом сперечалися між собою, і побігла разом із ними. Та... істота була між ними і замком. І йшла повільніше, ніж Тіфані очікувала. Вона ризикнула кинути на потвору ще один погляд і помітила блиск металу в руках. Ножі.
— Вперед!
— Ці туфлі не призначені для бігу, — зауважила Латуччія.
— В мене голова болить, — повідомив Роланд, доки Тіфані тягла їх до краю поля, попри їхні скарги на те, що сухі кукурудзяні стебла зачіпають їх, застрягають у волоссі, дряпають ноги, колють ступні. Добре, якщо вони взагалі розігналися до бігу. Істота вперто йшла за ними. Щойно вони повернуть, щоб побігти до безпеки замку, створіння наздожене їх...
Але потвора теж мала свої труднощі, і Тіфані питала себе, скільки можна вичавити з тіла, якщо не відчуваєш його страждань, не відчуваєш агонії його легень, важкого серцебиття, скреготу кісток, жахливого болю, що штовхає тебе до останнього вдиху і далі, за нього. Пані Пруст, зрештою, розповіла їй, що скоїв той чоловік, Макінтош — пошепки, наче сказані гучно, слова могли забруднити повітря. На додачу до всіх звірств, яка різниця, якщо він ще розчавив співочу пташку? Менше з тим, саме це засіло у Тіфані в голові як непрощенний злочин.
Не буде прощення за пісню, що більше не прозвучить. Не буде спокути за вбивство надії в темряві. Я тебе знаю.
Ти — те, що нашіптувало у вухо Дріб’язка, коли він шмагав свою доньку.
Ти — перший акорд свавільної музики.
Ти зазираєш через плече чоловікові, коли той підіймає перший камінь, і хоча, я гадаю, ти є частиною кожного з нас, і ми ніколи тебе не позбудемось, ми точно здатні перетворити твоє життя на пекло.
Ніякого милосердя. Ніякого прощення.
Озирнувшись назад, Тіфані побачила, що обличчя потвори майорить вже ближче, і подвоїла свої зусилля, тягнучи втомлену, неохочу парочку по нерівній місцевості. Спромоглася видихнути на бігу:
— Подивіться на нього! Озирніться! Хочете, щоб воно нас наздогнало?
Вона почула скрик Латуччії і раптово протверезілий стогін її майбутнього чоловіка. Очі безталанного Макінтоша були налиті кров’ю, витріщені, губи застигли у скаженій посмішці. Потвора спробувала скористатися тим, що відстань між ними раптом скоротилася, але ці двоє віднайшли нову енергію у своєму страху, і тепер вже вони ледь не тягнули Тіфані за собою. Попереду лишився забіг вгору полем. Все залежало від Престона. Тіфані почувалася на диво впевнено. «На нього можна покластися», — подумала вона, але позаду них щось страхітливо забулькотіло. Привид вже гнав тіло вперед щодуху, і вона вже уявляла собі, як воно вимахує довжелезним ножем. Точний час вирішував все. На Престона можна було покластися. Адже він все зрозумів? Звісно, що зрозумів. Престону можна було довіряти.
Найбільше їй запам’ятається тиша, яку розривав тільки хрускіт стебел, важке дихання Латуччії з Роландом та страшний хрип їхнього переслідувача. В її голові тишу переривав голос Хитрого Чолов’яги.
Хочеш заманити мене у пастку. Паскудо! Гадаєш, мене буде так просто впіймати ще раз? Дівчатка, що граються з вогнем, обпікаються, і ти горітимеш, обіцяю тобі, о так, горітимеш. Де тоді буде твоя відьомська гордість? Ви, гріховні оболонки! Рабині блуду! Нищительки усього, що є святого!
Тіфані втупилася поглядом у край поля; їй з очей струменіли сльози. Вона нічого не могла з цим зробити. Неможливо було закритися від цієї гидоти — вона скрапувала всередину, наче отрута, всмоктувалася через вуха і затікала під шкіру.
Позаду знову просвистіло, через що всі троє бігунів знайшли в собі нові сили, але вона знала, що довго так тривати не могло. Це Престон там попереду, у темряві? Тоді що це за темна постать поруч із ним, схожа на стару відьму у гостроверхому капелюсі? Під її поглядом загадкова постать розчинилась у повітрі.
Аж раптом спалахнув вогонь, Тіфані чула, як він тріскотить, розгоряючись, наче схід сонця, вздовж усього поля попереду; його іскри додали нічному небу зірок. Зірвався вітер, і вона знову почула смердючий голос: Ти горітимеш. Горітимеш!
У черговому пориві вітру полум’я стрибнуло вгору, і тепер стіна вогню бігла стернею зі швидкістю самого вітру. Тіфані подивилася вниз — зайчиха повернулася; вона бігла на одному рівні з ними, без жодних видимих зусиль. Подивилася на Тіфані, тицьнулася їй у ноги, а тоді побігла, побігла просто у вогонь, кинулася туди прожогом.
— Бігом! — скомандувала Тіфані. — Вогонь не опалить вас, якщо зробите, як я кажу! Біжіть швидко! Швидко біжіть! Роланде, біжи, щоб врятувати Латуччію. Латуччіє, біжи, щоб врятувати Роланда.
Вогонь вже майже дістався до них. «Мені потрібні сили, — подумала вона. — Мені потрібна сила». І вона згадала, що казала Тітуня Оґґ: «Світ змінюється. Світ тече. Сила в цих змінах, дівчинко моя».
Весілля чи похорон — це час, що має силу... так, весілля.
Тіфані ще дужче вчепилася в дві руки обабіч неї. І ось вона. Тріскотлива, ревуча стіна вогню...
— Стрибайте!
І вже під час їхнього стрибка вона заволала: «Скачи, лярво. Скачи, шельмо». Коли вогонь їх дістав, вона відчула, як вони підіймаються в повітря.
Час завагався. Попід ними шугнула нажахана миша, тікаючи від полум’яних язиків. «Він тікатиме», — подумала вона. Він побіжить від вогню, а вогонь — він побіжить до нього. І вогонь бігає значно швидше за тіло на межі смерті.
Тіфані ширяла у кулі з жовтого полум’я. Повз неї пропливла зайчиха, істота, щаслива у власній стихії. «Ми не такі швидкі, як ти, — подумала Тіфані. — Нас обпече». Вона подивилась праворуч і ліворуч, на наречену з нареченим, що втупилися поперед себе, наче заворожені, і підтягла їх ближче до себе. Вона зрозуміла. «Я створю шлюбз тобою, Роланде. Я ж казала».
З цього вогню вона винесе щось прекрасне.
— Повертайся до пекла, з якого ти вийшов, Хитрий Чолов’яго, — заволала Тіфані поверх гудіння вогнища: — Скачи, лярво! Скачи, шельмо!, — знову скрикнула вона.
— Одружіться просто тут! — отже тепер в нас тут — весілля, сказала вона собі. Новий початок. На кілька секунд у цьому світі тут — місце сили. Місце сили, о, так.
Вони приземлились за стіною вогню, впали і покотилися далі. Тіфані була готова — вона кинулася гасити вуглики, витоптувати невеличкі вогники, що лишилися. Раптом підбіг і Престон — він підняв Латуччію і поніс її подалі від попелу. Тіфані обхопила Роланда рукою — він приземлився м’яко, хоча, можливо, і на голову — і пішла за ним.
— Скидається на дуже незначні опіки і обпалене волосся, — зауважив Престон. — Щодо вашого колишнього — гадаю, грязюка тепер запеклася. Як вам це вдалося?
Тіфані зробила глибокий вдих.
— Заєць стрибає крізь вогонь так швидко, що майже не відчуває полум’я, — сказала вона. — А коли приземляється, то приземляється здебільшого вже на гарячий попіл. Трава під час пожежі вигорає швидше, якщо дме сильний вітер.
Позаду них розлігся крик, і вона уявила собі, як незугарна постать намагається обігнати вогонь, який несе вітер, а той її наздоганяє, і постать зазнає поразки. Тіфані відчула біль істоти, що нипала світом не одну сотню років.
— Ви троє, лишайтеся тут. Не йдіть за мною! Престоне, наглянь за ними!