Опісля були загальні оплески і вітання, та, на подив багатьох — щаслива, радісна Герцогиня, яка весело базікала з усіма, і навіть із прислугою, та, видається, для кожного приберегла добре слівце. І лише Тіфані знала, чому жінка час від часу нервово зиркає в напрямку пані Пруст.
Десь тоді Тіфані пішла — вислизнула допомогти Престонові на Королі, де він мав вирити достатньо глибоку яму, щоб плуг ніколи не наштовхнувся на обвуглені рештки, які були зібрані і пожбурені туди. Вони вимили руки ядучим луговим милом, бо обережність ніколи не зайва. Строго кажучи, це було не дуже романтичне побачення.
— Гадаєте, він колись повернеться? — спитав Престон, коли вони обіперлися на лопати.
Тіфані кивнула.
— Принаймні, Хитрий Чолов’яга — так. Він завжди знайде собі подібне.
— Що ви робитимете тепер, коли його нема?
— Ой, ну знаєш, звичайні захопливі речі; завжди є нога, щоб перев’язати, чи ніс, щоб підтерти. Робота завжди знайдеться.
— Звучить не надто захопливо.
— Гадаю, ні, — сказала Тіфані. — Та порівняно з учора день таких занять раптом видається мені дуже гарним днем, — вони рушили до залу, де весільний сніданок плавно перетікав у весільний ланч.
— Ти — юнак неабияких здібностей, — похвалила Тіфані Престона, — і я глибоко вдячна тобі за допомогу.
Престон щасливо кивнув.
— Дякую вам на слові, панно, справді дякую, але з одним — так би мовити — уточненням. Вам, зрештою, шістнадцять, більш-менш, а мені — сімнадцять, тож я гадаю, ви погодитесь, що називати мене юнаком... Я визнаю, що на вигляд життєрадісний і молодий, але я старший за тебе, дівчинко.
Повисла пауза. Тоді Тіфані обережно спитала:
— Звідки ти знаєш, скільки мені років?
— Поспитав у людей, — завзята усмішка не полишала обличчя Престона.
— Навіщо?
Відповіді Тіфані не отримала, тому що з головних воріт вийшов сержант, струшуючи з шолома конфетті.
— Ой, он ви де, панно. Барон волів вас бачити, так само як і Баронеса, — він зробив паузу, щоб усміхнутися і додав: — Приємно знову мати Баронесу, — його погляд упав на Престона, і сержант насупився.
— Знову байдикуєте, як завжди, рядовий Престон?
Престон чітко відсалютував.
— Ви маєте рацію у своєму припущенні, сержанте; ви озвучили абсолютну істину, — за це сержант обдарував Престона спантеличеним, але важким поглядом, а також несхвальним пирханням, яке мало означати: одного дня я розберусь, що саме ти там патякаєш, хлопче, і тоді в тебе будуть неприємності.
* * *
Весілля бувають подібні до похорону в тому, що, як не рахувати головних дійових осіб, люди погано собі уявляють, що мають робити після того, як справу зроблено. Тому вони перевіряють, чи лишилося ще вино. Латуччія сяяла — обов’язкова якість для молодої — а пасма попеченого волосся були елегантно зібрані під блискучу тіару. Роланд теж добре відмився, і щоб відчути запах свині, треба було підійти впритул.
— Щодо вчорашньої ночі... — нервово почав він. — Ем, це ж мені не наснилося? Тобто, я пам’ятаю свинарник, і як ми всі бігли, але... — його голос затих.
Тіфані подивилася на Латуччію, та одними губами відповіла: «Я все пам’ятаю!».
«Так, вона направду відьма, — подумала Тіфані. — Це обіцяє бути цікавим».
Роланд кахикнув. Тіфані всміхнулася.
— Люба панно Болячко, — сказав він, і цього разу Тіфані пробачила йому публічну інтонацію, — я цілковито усвідомлюю, що долучився до порушень судочинства vis-à-vis вашої шанованої особи, — він зробив паузу, щоб знову прочистити горло, і Тіфані подумала: «Я тільки сподіваюся, що Латуччія зможе вивести цю його церемоніальність». — З урахуванням цього, я поговорив з присутнім тут юним Престоном, який, з властивою йому життєрадісністю, поговорив з кухонними служницями і з’ясував, куди поділася доглядальниця. Вона витратила певну суму з тих грошей, але основна сума і досі тут, і, я радий повідомити, належить вам.
Тут хтось штурхнув Тіфані ліктем.
Це виявився Престон, який прошипів:
— А ще ми знайшли ось це.
Вона подивилася вниз, і він вклав їй у долоню потерту шкіряну теку. Тіфані вдячно кивнула і подивилася на Роланда.
— Твій батько хотів, щоб це лишилося тобі, — сказала вона. — Можливо, для тебе воно буде ціннішим за всі ті гроші. На твоєму місці, я би почекала, доки лишишся сам, перш ніж розгортати.
Він покрутив теку в руках.
— Що там?
— Просто спогад, — сказала Тіфані. — Просто спогад.
Тоді вперед виступив сержант і бухнув на стіл, поміж келихів і квітів, важкий шкіряний капшук. Гості вражено охнули.
«Сестри-відьми стежать за мною, наче яструби, — подумала Тіфані, — а ще — майже всі, кого я знаю, і хто знає мене. Мушу зробити все правильно. І так, щоб всім запам’яталося».
— Я думаю, вам слід залишити їх собі, пане, — сказала вона. Роланд, здається, відчув полегшення, але Тіфані на цьому не зупинилася. — Тим не менш, я маю кілька простих прохань щодо інших людей.
Латуччія заїхала чоловікові під ребра, і він широко розвів руками.
— Сьогодні моє весілля! Як я можу відмовити в проханні?
— Дівчині на ім’я Ембер Дріб’язко потрібен посаг, який принагідно дасть змогу її кавалеру оплатити учнівство у цехового майстра; як вам, можливо, невідомо, саме він пошив сукню, яка наразі прикрашає вашу чарівну молоду дружину. Чи бачили ви колись щось гарніше?
Ця промова зірвала миттєву хвилю аплодисментів, а ще — свисту з боку Роландових друзяк, які викрикували дурощі типу: «Ви про дівчину чи сукню?!».
Коли гамір влігся, Тіфані продовжила:
— Крім того, пане, з вашої милості, я б воліла, щоб ви заприсяглися, що будь-який хлопець або дівчинка Крейдокраю, звернувшись до вас з аналогічним проханням, отримають вашу ласку. Гадаю, ви погодитесь, що я прошу про менше, ніж те, що я вам повертаю?
— Тіфані, я гадаю, ти гадаєш правильно, — сказав Роланд. — Але я підозрюю, в тебе є ще щось в рукаві?
— Як добре ви мене знаєте, пане, — сказала Тіфані, і Роланд, лише на мить, порожевів.
— Я хочу школу, пане. Я хочу школу тут, на Крейді. Я вже давно про це думаю — по правді, значно довше, ніж мені знадобилося, щоб придумати назву для того, що я хочу. В Домашній Фермі є стара стодола, яка зараз стоїть порожня; я думаю, ми могли б її належно підготувати за тиждень чи два.
— Ну, мандрівні вчителі і зараз заходять раз на кілька місяців, — зауважив Барон.
— Так, пане, я знаю, і від них жодної користі, пане. Вони навчають фактів, а не тому, як їх розуміти. Це як навчати людей про ліси на прикладі пилки. Я хочу справжню школу, пане, де б навчали читати і писати, а понад усе — думати, пане, щоб люди могли з’ясувати, до чого в них стоять руки, бо людина, яка робить щось, що їй справді до душі, завжди приносить користь державі, та занадто часто люди дізнаються цю правду про себе, коли вже запізно.
Вона навмисне не дивилася на сержанта, але її слова викликали хвилю шушукання по всій залі, що її дуже втішило. Вона підвищила голос, і шум знову влігся:
— Останнім часом траплялося, що я над усе бажала змінити минуле. Що ж, цього я не можу, але я можу змінити теперішнє, щоб, коли воно стане минулим, воно виявилося таким минулим, яке варто мати за плечима. Тож я б хотіла, щоб хлопці дізнавалися про дівчат, а дівчата — про хлопців. Навчання — це коли ти дізнаєшся, хто ти є, де ти є, на що ти спираєшся, у чому вправний, що там за обрієм — і взагалі все дізнаєшся. Це про пошук свого місця. Я знайшла своє, і воліла б, що всі інші знайшли своє. Чи можу я запропонувати Престона першим вчителем цієї школи? Сам він і так вже знає майже все, що можна дізнатися.