Престон зняв шолом і низько вклонився, і всі засміялися.
Тіфані не зупинялася.
— Його винагородою за рік вчителювання мусить стати сума, достатня, щоб він зміг купити «доктормеда», якого треба поставити перед іменем, щоб стати лікарем. Відьми не можуть робити все, тож лікар був би не зайвий в наших краях.
Все це викликало загальні овації, як завжди, коли люди зрозуміли, що їм дадуть щось, за що їм не доведеться платити. Коли галас ущух, Роланд подивився сержантові в очі і спитав:
— Як гадаєте, варта впорається без військової майстерності Престона?
Це знову викликало смішки. «Добре», — подумала Тіфані; сміх допомагає людям непомітно підібратися до мислення.
Сержант Браян спробував набути урочистості, але усмішку приховувати не став.
— Це буде неабиякий удар для нас, пане, та я гадаю, ми протримаємося. Так, гадаю, я можу сказати, що звільнення рядового Престона посилить загальну ефективність загону, пане.
Люди, які його не зрозуміли, зааплодували; ті, що зрозуміли — засміялися.
Барон ляснув у долоні.
— Отже, чудово, панно Болячко, видається, ви отримали все, про що просили, так?
— Насправді, пане, я ще не закінчила просити. Є ще одна річ, і вона не коштуватиме вам нічого, не турбуйтеся, — Тіфані глибоко вдихнула і спробувала стати вищою. — Я вимагаю, щоб ви віддали народові, знаному як Нак Мак Фіґлі, всі пагорби вище Домашньої Ферми, у повне володіння, щоб там жити, порядкувати і чинити суд. Можна написати належний документ, і не хвилюйтеся щодо вартості підготовки — я знаю одного ропуха, який складе його за жменю жуків. У ньому має бути вказано, що фіґлі зі свого боку нададуть беззастережний доступ до своїх земель вівчарям та вівцям, але — і це важливо — не потерплять гострого заліза, більшого за ніж. Все це нічого вам не коштуватиме, мій лорде Барон, натомість ви і ваші нащадки, а я сподіваюся, ви плануєте мати нащадків — Тіфані довелося зупинитися, щоб перечекати вибух сміху, в якому найбільше було чути Тітуню Оґґ, і почати знову: — Мій лорде Барон, я гадаю, ви отримаєте собі дружбу, яка ніколи не помре. Суцільний плюс, жодних мінусів.
Роланд, слід віддати йому належне, майже не вагаючись, проголосив:
— Я вважатиму за честь подарувати Нак Мак Фіґлям вірчі грамоти на їхню землю, і я шкодую, ні, я щиро перепрошую за будь-які непорозуміння між нами. Як ви і кажете, вони заслуговують на свою землю по праву і справедливості.
Тіфані була вражена цією короткою промовою. Стиль трохи нафталінний, але серце в цього хлопця на місці, а трохи нафталінний стиль припаде фіґлям до вподоби. На її радість, високо під стелею замкової зали прокотилася ще одна хвиля шушукання. А Барон, який тепер був значно більш схожий на справжнього Барона, продовжив:
— Я лише шкодую, що не можу повідомити їм про це особисто просто зараз.
І з темряви над їхніми головами пролунало потужне:
* * *
Вітер був срібний, холодний. Коли Тіфані розплющила очі, у вухах і досі вібрував схвальний фіґльський рев. Він змінився на шерхіт висохлої трави на вітрі. Вона спробувала сісти, але їй це не вдалося, а голос позаду сказав:
— Прошу, не крутися — це і так непросто.
Тіфані спробувала повернути голову.
— Ескарино?
— Так, це я. Тут дехто хоче з тобою поговорити. Тепер можеш підвестися; я збалансувала вузлові точки. Нічого не питай, бо все одно не зрозумієш відповідей. Ти знову у мандрівному теперішньому. Тепер знову, можна сказати. Я лишу тебе з твоєю подругою... на жаль, у вас небагато часу, відносно його цінності. Але я мушу захищати мого сина...
— Тобто, у вас є... — почала Тіфані і зупинилася, бо перед нею виросла постать, і постать ця перетворилася на відьму — класичну таку, в чорній сукні, чорних чоботах — доволі елегантних, зауважила Тіфані — і, звісно, гостроверхому капелюсі. А ще в намисті. На ланцюжку висів золотий зайчик.
Сама жінка була стара, але складно було оцінити, наскільки. Вона височіла гордо, як Бабуня Дощевіск, але, як Тітуня Оґґ — здається, натякала, що не варто сприймати такі речі, як вік, надто серйозно.
Однак увага Тіфані зосередилася на намисті. Люди надягають прикраси, коли хочуть щось ними передати. Вони завжди мають свій зміст, якщо зосередитися.
— Гаразд, гаразд, — сказала вона, — я маю лише одне запитання: ти ж не хочеш, щоб я тебе знайшла і поховала?
— Небо, ну ти і швидка, — сказала жінка. — Ти блискавично сконструювала винятково цікавий наратив і миттєво вгадала, хто я така, — вона засміялася. Голос у неї був молодший за обличчя. — Ні, Тіфані. Хай яка твоя пропозиція таємничо макабрична, але моя відповідь — ні. Пам’ятаю, Бабуня Дощевіск якось мені сказала, що, коли перейти одразу до суті, то головне в світі — історії, а тобі, Тіфані Болячко, дуже добре вдаються фінали.
— Правда?
— О так. Класичний фінал романтичної історії — це весілля або спадок, а ти влаштувала і те, і те. Гарна робота.
— Адже ти справдія, так? — уточнила Тіфані. — І саме про це була та промова «ти мусиш порятувати себе», чи не так?
Старша Тіфані широко всміхнулася, і Тіфані не могла не звернути уваги, що усмішка вийшла доволі приваблива.
— Насправді я втрутилася лише кілька разів, і то не надто. Наприклад, я пересвідчилася, щоб вітер і справді дув на тебе достатньо сильно... хоча, як я пригадую, певне плем’я дуже маленьких чоловічків доклало до цього і власних зусиль. Я ніколи не впевнена остаточно, чи правильно пам’ятаю. Побічний ефект подорожей у часі.
— Ти вмієш подорожувати у часі?
— З допомогою нашої спільної подруги, Ескарини. І лише як тінь чи шепіт. Це трохи схоже на трюк з невидимістю, який я... який ми... Треба переконати час, щоб він не звертав уваги.
— То про що ти хотіла зі мною поговорити? — спитала Тіфані.
— Ну, хай як це вибішує, але я просто згадала, що вже поговорила, — відповіла стара Тіфані. — Вибач, знову подорожі в часі. Та, гадаю, я хотіла тобі сказати, що все буде добре, більш-менш. Все стане на свої місця. Ти зробила перший крок.
— Буде другий крок? — уточнила Тіфані.
— Ні; буде інший перший крок. Кожен крок — перший, якщо це крок у правильному напрямку.
— Але чекай, — сказала Тіфані, — Я ж одного дня стану тобою? І тоді я говоритиму зі мною теперішньою, так би мовити?
— Так, але ти, з якою ти говоритимеш, не буде геть зовсім тобою. Мені шкода, але доводиться говорити про подорожі в часі мовою, яка до цього не пристосована. Та якщо коротко, Тіфані, то відповідно до теорії розтягнених струн, скільки лишається часу, завжди десь стара Тіфані говоритиме з молодою Тіфані, а вражає те, що їхня бесіда щоразу буде трохи іншою. Коли ти зустрінеш своє молоде я, то скажеш їй те, що, на твою думку, їй слід знати.
— Але в мене є одне запитання, — сказала Тіфані, — І на це запитання я хотіла б знати відповідь.
— Ну, тоді поквапся — сказала стара Тіфані. — Всі ці розтягнуті струни, чи чим там користується Ескарина, вони не лишають нам багато часу.
— Ну, — сказала Тіфані, — можеш мені принаймні сказати: я коли-небудь виходжу?..
Стара Тіфані зблякла, всміхнулася у порожнечу, але Тіфані почула одне-однісіньке слово. Здається, слово це було слухай.
* * *
А тоді вона повернулася до зали, так, ніби і не дівалася нікуди, люди довкола ляскали в долоні, а фіґлі, здавалося, заполонили собою весь простір. Поруч стояв Престон. Здавалося, наче раптом скресла крига. Та коли Тіфані відновила рівновагу і припинила питати себе, що щойно трапилось, що насправді трапилося, вона глянула на інших відьом і побачила, що вони перемовляються між собою, як судді перед вердиктом.
Аж раптом вони вишикувалися і цілеспрямовано рушили до неї, з Бабунею Дощевіск на чолі. Діставшись до неї, вони вклонилися і підняли капелюхи, віддаючи шану її роботі.
Бабуня Дощевіск подивилася на неї суворо.
— Бачу, ти обпекла собі руку, Тіфані.
Тіфані подивилася.
— Я навіть не помітила, — сказала вона. — Можна я дещо спитаю, Бабуню? Ви би дійсно мене вбили? — вона побачила, що вирази облич інших відьом змінилися.