Марійка зітхнула.
— Добре тобі, мамцю! Досліди твої йдуть добре, ти тепер спатимеш спокійно.
Євгенія Григорівна і Марійка сіли на диван, дочка притулилась до матері, як маленьке дівчатко.
— Так, спати треба... для здоров’я,— сказала мати.— Але я колись підрахувала, скільки часу витрачає людина на спання, і мені стало моторошно. Якщо спати шість годин щодоби, то за місяць це буде сто вісімдесят годин. За рік — стривай, це складатиме... дві тисячі сто шістдесят годин, або... або 90 діб... Подумай, щороку людина спить три місяці! Жах!
— А це справді страшно, мамо! — промовила Марійка, і її карі вологі очі потемніли.— Що можна було б зробити за три місяці! Три місяці щороку!
— Треба продовжити життя людини,— сказала Євгенія Григорівна.— До сотні років, це — найменше. А то й до півтораста. Проблема довголіття, доню!
— Проблема довголіття!
Марійка раптом встала й почала ходити з кутка в куток по кімнаті, як це часто робила мати.
Євгенія Григорівна з стриманою ласкавою усмішкою стежила за дочкою.
— Марійко, все ж таки я думаю,— сказала вона,— що основна проблема в тебе зараз — учитись і вчитись. І так, щоб тобі самій не було соромно перед собою. Ну, і перед матір’ю...
Марійка зашарілась. Вона згадала про трійку з української літератури. Мабуть, мати й натякає зараз на цю кляту трійку.
— Мамочко, я знаю, що мені заважає в навчанні,— розсудливо промовила дочка. — Я не вмію зосередити свою увагу. Сидячи над підручником, раптом починаю думати про інше, увага переключається, і тоді читаю механічно, нічого не розуміючи.
— Помічала це в тебе. Уважність — ознака сили волі. Отже...
— Отже, я безвольна?
— Силу волі можна в собі виховати. Тільки треба цього дуже захотіти.
— Я думаю, мамо, що насамперед треба поставити перед собою мету. Моя мета — бути відмінницею в навчанні. І треба змусити себе бути уважною, щоб досягти цієї мети. Мамо, ось побачиш, я знайду в собі силу волі! Знайду!
Вона знову вперто закрокувала з кутка в куток.
— Я часто думала над тим,— продовжувала далі Марійка,— яких зусиль докладало людство, щоб досягти в науці якоїсь істини. Ну, щоб відкрити нову теорему, новий фізичний закон. Або щоб проникнути в таємницю планети, з'ясувати діяльність людських органів. Часто на це люди витрачали десятиріччя. А тут, у школі, нам подають усі ці знання, усі здобутки науки готовенькими — бери їх, засвоюй. Яким же треба бути невдячним невігласом — я зараз не знайду іншого слова, мамо,— щоб погано вчитись! Знаєш, нам часто повторювали вчителі: «Ви вчитеся, щоб бути корисними для Батьківщини». Та дивно, цю звичайну істину я по-справжньому усвідомила тільки рік чи два тому. Як це тобі подобається? А от сьогодні я ступнула ще далі, я вже серйозно шукаю причин, які заважають мені вчитися на п’ятірки. Я вже стала дорослою, мамо?
Обидві засміялись. Марійка знову сіла поруч матері, обняла її за плечі. Проте швидко схопилась.
— Мамо, я зараз же сідаю до столу. Спробую зосередити всю увагу, всю силу волі.
Євгенія Григорівна задумливо дивилась кудись вбік. Дочка перехопила її погляд.
На етажерці стоїть фотографічна картка. Це — батько. Марійка не пам’ятає його. Він помер давно, Марійці тоді не було й року.
— Він був дуже хороший? — питає дочка. — Ой, я так наївно запитую!
— Був? А, так, так... Був. Страшне слово. Хороший, дочко. Почекай, я тобі купила подарунок. Ану, примірюй!
Євгенія Григорівна подала дочці черевики. Марійка докірливо глянула на матір:
— Ти ж собі хотіла купити! У тебе ж благенькі.
— А наступного місяця куплю й собі. Не все ж одразу. Я давно хотіла купити тобі такі черевики. Ти тільки поглянь які!
Але Марійка дивилась на обличчя матері — воно було невимовно прекрасне, освітлене любов’ю й радістю. Навіть півкола дрібних зморщок біля очей здавались сяючими промінчиками.
— Мамочко, чи всі такі мами, як ти?
У Марійки стояли в очах сльози ніжності й зворушення. Вона взяла материну руку й притулилась до неї щокою.
Марійка сіла готувати уроки, а Євгенія Григорівна лягла на диван і вкрилася теплою хусткою. Їй раптом стало холодно, по шкірі поповзли мурашки.
«Що зі мною? — подумала.— Чи не схопила я малярії? Адже так було й позавчора...»
Але дочці вона нічого не сказала.
7
У невеликому затишному особняку, в глибині саду, обгородженого цегляною стіною, живе відомий конструктор пасажирських літаків Роман Герасимович Коробейник.