Тетяна Максимівна надала слово Марійці. У дівчини була вже заздалегідь обміркована промова, але під впливом того, що сказав Юрій Юрійович, під впливом почуттів, які були викликані його словами, у Марійки з’явились нові думки. Це було навіть краще, бо промова її йшла від самого серця, щира й схвильована.
Марійка подякувала вчителям за науку, за виховання, сказала, що кожний із випускників збереже про них найсвітліші спогади. Потім вона звернулась до Юрія Юрійовича:
— Спасибі вам, дорогий учителю, за побажання щастя. Ми всі мріємо робити великі діла, ви говорили тут про них — про атомний паровоз, про ракетоплан. Усе це буде створено нашим поколінням! І я теж мріяла про подвиги, і зараз мрію. Але саме життя навчило мене розуміти суть подвигу інакше, ніж я досі уявляла його. Я зрозуміла, що подвиг — не тільки мандрівка на Місяць, новий відкритий закон про політ у стратосферу чи нове вдосконалення літака. Подвиг не тільки в нечуваній досі блискучій операції хірурга, а також і в копіткій, непомітній роботі мікробіолога над проблемою походження якогось захворювання. І я хочу сказати таке: напевне, про мене і про багатьох з нас не буде ніякої звістки — про нас не писатимуть газети і не гримітиме радіо. Але це не значить, що ми не виправдали ваших надій, дорогі наші вчителі! Ми роз’їдемось у всі кінці Радянського Союзу, щоб не покладаючи рук працювати й працювати, щоб праця кожного з нас злилася в єдине щастя любимої Батьківщини. От за те, що ви навчили нас найвищого — безмірно любити і гордитися своєю соціалістичною Вітчизною, от за це — найпалкіша і найсердечніша подяка від усіх нас!
Марійка закінчила, але їй здалося, що не все сказано, їй хотілося знайти ще якісь слова, такі виразні і щирі, щоб вони по-справжньому висловили всю подяку Юрієві Юрійовичу. Думки раптом розбіглися, і тоді Марійка швидко ступила крок до столу і мовчки потиснула вчителеві руку.
Незабаром урочиста частина закінчилась, у залі знявся гомін, сміх, привітальні вигуки. Колишні десятикласники вітали один одного з атестатом зрілості, всюди чулися жарти, розмови, оркестр востаннє зіграв туш.
Ніну оточила ціла юрба подруг і товаришів. Вова Мороз, Юля Жукова, Віктор, Ліда Шепель, Базилевська... Всі тиснули їй руки, вітали з медаллю, дівчата обіймали подругу, і раз у раз чути було звуки поцілунків. Юля Жукова сердечно притиснула Ніну до себе, поцілувала і шепнула:
— Нінко, ти з нами! Завжди! Правда?
Зворушена Ніна нічого не могла відповісти, і тільки мовчки обіймала подругу. Адже все могло бути інакше, зовсім інакше. І тоді не було б цих теплих потисків рук, і, напевне, без цієї ласки і дружніх обіймів сама медаль здалася б кусочком холодного металу.
Ніна очима шукала Марійку. В цю хвилину особливо хотілось бачити її біля себе.
До Марійки, протискуючись крізь коло хлопців і дівчат, підійшла незнайома жінка з високою пишною зачіскою.
— Ви не знаєте мене,— сказала вона,— але мені багато розповідав про вас Віктор. Так, так, я його мати, Лукія Федорівна. І я давно вас хотіла побачити. Дуже рада, що ось сьогодні... Одним словом — прийміть і від мене поздоровлення!
Вона по-материнському тепло обняла Марійку.
— І не тільки від мене, а від усіх матерів, які тут присутні... Ми щасливі за вас... Спасибі, дочко! Щоб була здорова й весела!
Від жіночого волосся, від її плаття йшла якась страшенно знайома суміш запахів, таких затишних — чи то печеного хліба, чи то запашного мила, чи то волошок. Марійка притиснула до її грудей голову, і враз усе те, що підсвідомо ні на хвилину не залишало сьогодні дівчину, зринуло нагору, прорвалось гарячими задушливими судорогами, які підступили до горла, стиснули дихання...
Марійка ледве перемогла себе й подякувала жінці, а тоді хутко пішла в комірчину біля роздягальні. Вона вскочила туди, де стояли відра і швабри, сіла на скриньці з тирсою і затремтіла від нестримних сліз. Затулила обличчя руками, але сльози текли між пальцями — гарячі, мовчазні, невтішні...
Здалека, з залу, долітав до Марійки відгомін розмов, вибухи сміху. В комірчині було зовсім тихо і півтемно. Пахло мокрою рогожею і гасом.
Двері тихенько розчинились, і на порозі зупинилась постать жінки.
— Ну, так і знала... Як із сльозами, то зараз сюди...
Марійка здригнулась і повернула до жінки мокре обличчя.
— Так і знала,— повторила Агафія Кирилівна.— Почергуй, кажу Насті, за мене, а я піду втішати дівчину. Я ж усіх втішаю. Як хто з учениць шмигоне сюди, то вже знаю, що треба втішати... А мене... мене хто втішить?..