Старенька гардеробниця примостилась поруч з Марійкою і несподівано схлипнула:
— Голубко моя... Сонечко...
Сльози так і потекли в неї по зморшкуватих щоках, одна крапля затремтіла на бородавці під оком.
— Донечка... Під Сталінградом її...
— Сонечка? — повторила Марійка.
— Соня. Сестрою була в польовому... Така була... Хіба розкажеш? А тепер кожна з вас... кожна нагадує мені Сонечку...
Марійка легенько погладила плече старенької. Розуміла, що тут ніякі слова втіхи не потрібні. Перед цим горем старої матері і свій власний біль затих, тяжка згадка затуманилась, зникла.
Агафія Кирилівна обняла Марійку, Марійка — її і так сиділи в півтемряві обидві: одна вже закінчувала свій життєвий шлях, друга тільки починала його.
— Ну, годі!
Агафія Кирилівна дістала хусточку, подумала й витерла Марійці, як дитині, підборіддя.
— Годі, кажу. Подруги ждуть. А може, вже й автобус приїхав.
Вони вийшли з комірки. Коридором поспішали Варя і Юля.
— Марійко! Де ти блукаєш? Ми тебе скрізь шукаємо! Швидше давай атестат на схованку Юрієві Юрійовичу! Зараз поїдемо!
— А що, є вже автобус?
Жукова махнула рукою:
— Уже всі посідали! Тебе ждемо! Ой, що це до тебе за павутиння вчепилося?
Біля шкільного під’їзду стояв червоний автобус. З розчинених вікон махали десятки рук.
— Швидше! Швидше! Що ж ви?
Другу частину вечора передбачалось провести далеко за містом, на березі річки. Господарча комісія в складі Ліди Шепель, Софи Базилевської і Вови Мороза ще два дні тому підшукала хороше місце на березі Дінця в дубовому лісі.
Хоч який просторий був автобус, а все ж таки в ньому стало тісно. На пікнік їхали всі випускники, Юрій Юрійович, Надія Пилипівна, Олег Денисович, батьки Віктора і батько Ніни Коробейник. Їхали ще дві офіціантки з ресторану. Вони везли в корзинах булочки й ковбасу — це додатково, бо всю іншу провізію й посуд завезли раніше.
Марійка навіть не помітила, як проїхали центр і околицю з присадкуватими котеджами для робітників велозаводу, як виїхали за місто, як мимо вікон побігли телеграфні стовпи з рядами проводів і закружляли поля з молодими лісосмугами.
В автобусі було шумно й весело. Невпинно звучали сміх і жарти, не встигала стихнути одна пісня, як починалась друга. Прекрасний і свіжий голос Варі Лукашевич, яка сиділа, обнявшись з Марійкою, виривався з загального хору, і здавалось, що його підхоплює грайливий вітрець з польових просторів.
Пісня рветься з грудей, вітрець дме у вікна, кошлатить волосся, лопочуть завіски, пропливають гайки, і знову поля й поля з високими хлібами...
Несподівано війнуло свіжістю ріки, автобус круто завернув ліворуч, і вже побігли назустріч немовби й лугові квіти, справжній килим з клеверу, золотого жовтцю і ромену. Віктор закричав:
— Яструб! Дивіться, яструб!
Усі повисовувалися з вікон. Над лугом летів великий сірий птах, на нього хоробро нападали кілька маленьких пташок. Коли якась пташка занадто близько підлітала до птаха, він робив у повітрі швидкий рух, немов пірнав униз.
— Дивіться, дивіться,— захоплено гукав Віктор,— ці пташки здаються проти нього ліліпутами!..
— Не ліліпутами, а бджолами, які намагаються вжалити! — обізвалась Жукова.
Вова Мороз висунув у вікно голову:
— Це не яструб! Які дурниці! Сова! Справді — сова! Її щось вигнало з денної схованки. Дивіться, як вона незграбно летить!
— Ану, пустіть і мене! — просила Марійка, зазираючи у вікно через голови.— Пустіть же! Я вам скажу — яструб чи сова!
Та птаха вже не було видно. Марійка побачила за лугом ліс, а за ним гору. Гора була вкрита лісом, на ній височіли густолисті дуби, і крізь них розтопленим червоним золотом струменіло передвечірнє сонце. Ріки ще не видно за високими кущами, та ось і вона блиснула рожевою від заходу сонця смугою.
Автобус зупинився біля переправи. Ріка була широка й повноводна. Біля берега стояв пором — два великих човни з настеленими на них дошками. На протилежному березі біліли на горбах хати в гущавині садків.
Юрій Юрійович першим стрибнув на пором і подав руку Надії Пилипівні. За ним почали стрибати інші. Лунко застукали каблуки на дерев’яному помості. Віктор і Саша Нестеренко взялися за довгі жердини й занурили їх у глибочінь.
— Взя-ли-и! Р-разом! Ще раз! — заспівав Віктор, налягаючи грудьми на жердину і відштовхуючись нею від дна.— Вовко, ти як там рулюєш? Ліворуч давай! Ну, що за друг! Йому кажуть — «цоб», а він — «цабе!»
Вова Мороз, який стояв на кормі й обома руками вчепився за незграбного дерев’яного руля, тут же зрозумів усю немудру механіку рулювання. Вода зашуміла, запінилась, пором повільно рушив уперед.