Грецький флот мусив вирушити до Трої, щоб відбити невірну Єлену, а для цього потрібно було умиротворити гнівну богиню Афродиту, щоб вона дозволила дути попутному вітру, тож у жертву їй мала бути принесена Іфігенія, донька Агамемнона, і тому її згорьована мати Клітемнестра, сестра Єлени, чекатиме повернення чоловіка з війни, щоб його вбити, і тому їхній син Орест відомстить за батькову смерть, убивши матір, і тому його кинуться переслідувати фурії й так далі. Трагедія була появою в людському житті неуникності, що могла мати зовнішні (родинне прокляття) або внутрішні (вада характеру) причини, але в будь-якому разі події брали невідворотний курс. Але принаймні почасти людській природі властивий спротив ідеї невідворотності, хоч інші слова на позначення надсили трагедії: доля, кісмет, карма, фатум — такі потужні у всіх мовах. Принаймні почасти людській природі властиве утвердження дії та волі людини й віра в те, що вторгнення в людські справи випадку краще пояснює невдачі цієї дії й волі, ніж заздалегідь визначений і непереборний шаблон, присутній в оповіді. Античні шати абсурду, ідея безсенсовності життя є для багатьох із нас більш привабливим філософським убранням, ніж похмуре облачення трагіка, яке, коли його одягнути, стає водночас свідченням і рушієм фатуму. Та ще одним чинником природи людини — властивістю суперечливої людської тварини, що за силою не поступається своїй протилежності, — є фаталістичне визнання того, що існує якийсь природний порядок речей, і прийняття без нарікання розданих карт.
Дві урни з людським прахом на робочому столі Нерона Ґолдена: це був наслідок трагічної невмолимості чи жахливого, подвійно випадкового нещастя? А шизанутий Джокер, що гойдався недалеко на Емпайр-Стейт-Білдинґу, націлившись неситим оком на Білий дім: був він наслідком виняткового збігу непередбачуваних невдач чи продуктом восьми, а то й більше років публічної безсоромності, її уособленням і апогеєм? Трагедією чи шансом? Чи існували якісь шляхи відступу для сім’ї й для країни, а чи мудріше було сидіти на місці й прийняти свою долю? Щодня Нерон Ґолден цілими годинами сидів за столом, втупившись очима в прах своїх синів і допитуючись у них відповідей на ці запитання. Василіса, прагнучи злагодити його печаль, повідомляла йому новини про розвиток малого Веспасіана — його перші слова, його перші кроки, — але старий залишався безутішним.
— Я дивлюся на нього, дивлюся на Петю й задумуюся, хто з них буде наступним, — промовив він.
Василіса відреагувала категорично:
— Якщо йдеться про мого сина, він у безпеці, — заявила вона. — Я захищатиму його своїм життям, і він виросте сильним досконалим чоловіком.
Старий подивився на неї зі стільця з якимось мутним осудом, але в його погляді була водночас вразливість, а навіть слабкість.
— А мій Петя, — запитав він. — Його ти не будеш захищати?
Вона підійшла й поклала руку чоловікові на плече.
— Думаю, що Петина криза вже минула, — мовила. — Найгірше вже сталося, а він весь час із нами, і йому буде краще, як і раніше.
— Коли сини помирають раніше від батька, — сказав Нерон, — це все одно, що настає ніч, коли сонце ще в небі.
— Твій дім тепер осяває нове сонце — прекрасний юний принц, — відповіла Василіса, — тож попереду ясний день.
Літо добігло кінця.
Тижні несамовитої спеки змінила похмура вологість. Місто вирувало своєю звичною вересневою магією, своєю щорічною осінньою реінкарнацією, але ми з Сучітрою сиділи в Теллурайді на кінофестивалі; наш цикл інтерв’ю про класичні кіномоменти склався в незлецький документальний фільм «Найласіші шматки», в якому деякі впливові коментатори обговорювали свої улюблені сцени з фільмів — крім Вернера Герцоґа, були тут Емір Кустуріца, Міхаель Ганеке, Джейн Кемпіон, Кетрін Біґелоу, Доріс Дьоррі, Девід Кроненберґ, а також, у своєму останньому інтерв’ю, незабутній Аббас Кіаростамі — і ми, пройшовши відбір, мали представити своє дітище на престижному кінофестивалі, що проводився у вікенд Дня праці в горах Колорадо, у містечку, де Буч Кессіді з Санденсом Кідом захопили свій перший банк, і згори на нас усіх споглядали доброзичливі (а також не дуже) духи Чака Джонса, його тгиклятого кголика й навіженої качки. Навіть там, у тому раю кінематографістів, розмови час від часу сходили на мертвих, у рік, коли відійшли Стармен, Пурпуровий, Мисливець на оленів, Молодий Франкенштайн («це Франкенсті-і-ін!»), R2—D2, Птах на дроті та Найвеличніший[37]. Але наші очі й думки зайняли фільми — «Ла-Ла Ленд», «Прибуття», «Манчестер біля моря» — тож смерть відійшла на задній план, принаймні доки тривав фестиваль, адже справжнє життя, як усі ми добре усвідомлювали, було безсмертним, справжнє життя було тим, що світилося в темряві на кіноекрані.
37
Девід Бові, Прінс, Майкл Чіміно, Джин Вайлдер, Кенні Бейкер, Леонард Коен, Мухаммед Алі.