— Ти собі усвідом, — сказала Сучітра, — що цей фільм став фільмом про тебе, а всі ці Ґолденові хлопці — окремі сторони твоєї природи.
— Зовсім ні, — запротестував я.
— У хорошому сенсі, — уточнила вона. — Це надає фільму більш особистого звучання. Усі персонажі — це режисер. Як у Флобера. Madame Bovary, c’est moi.[42]
— Але я не художник, — заперечив я, — мене не роздирає зсередини статевий конфлікт, я не аутист, не російська авантюристка і не старий товстосум, що впадає в маразм.
Я не додав до цього переліку дитини, тому що дитина справді частково була мною. На п’ятдесят відсотків. Це чимала частина. Чимала частина, що утримувалася поза зоною моєї досяжності. Моя ганебна таємниця, в якій я досі не знайшов відваги зізнатися.
Ми сиділи за робочою станцією в монтажній студії на Західній Двадцять дев’ятій вулиці, а з екрану Авіда на нас дивилася завмерла в стоп-кадрі Бетвумен. Наше четверте й останнє бет-відео перебувало на завершальному етапі. Джокер намагався здійняти бунт, що мав знищити американську демократію.
На переповненому «Мет-Лайф Стедіум» натовпи навіжених клоунів вили з ненавистю в небо. Що може вдіяти одна запекла Кажаниця? Що ж, це залежить від вас. Голосуйте за першого кажана — президента Сполучених Штатів. Бо ці вибори — зовсім не жарт.
— Ти скрізь носиш ці питання за собою. Питання життя Апу — пам’ятаєш, що тобі казав його батько? Чи треба копати глибоко, чи весь час залишатися на поверхні. Тобі теж треба відповісти на це запитання. Д Ґолден, теж за словами його батька, був сама неоднозначність і страждання. У тобі я теж відчуваю якусь неоднозначність. Відчуваю, що ти страждаєш. А щодо Петі, то він сам себе взяв в облогу, він не може втекти від своєї природи, хоч так прагне свободи. І, можливо, що його ігри, ігри, які він винаходить, і є його свободою. Це єдине місце, якого він не боїться. Можливо, тобі теж треба знайти таке місце. Ти так довго стояв на порозі, можливо, тобі пора вже увійти в двері. А старий…
— Ти хочеш сказати, що його я теж нагадую? Та він якесь чудовисько, навіть у своєму підупалому стані…
— Він занурений у трагедію, так само, як ти. Він утратив синів, а ти — батьків. Твоє горе визначає тебе й ізолює від інших. Так мені здається.
— Ми що, сперечаємося? — запитав я. Її слова сильно по мені вдарили.
— Ні, — щиро відказала вона з широко відкритими очима. — Чому ти так думаєш? Я просто говорю, що бачу.
— Ти досить жорстока до мене.
— Я просто бачу, ким ти можеш бути, і хочу, щоб ти також це побачив. Копай глибоко. Не відмовляйся від своєї трагедії. Знайди свою свободу. Розв’яжи свою неоднозначність, чого б вона не стосувалася. Може, це пов’язане зі мною.
Мушу сказати їй про дитину, подумав я. Ось що мене ізолює.
— Ні, — заперечив я. — Щодо тебе я певний. Глибоко певний. Тут жодної неоднозначності.
— То й добре, — відказала вона, закриваючи тему, і розпливлася в широкій усмішці. — Закінчуймо вже з Бетвумен.
Вжик! Трах! Бах! — Отримуй, гиготуне навіжений! — Ай! Так нечесно! Чому всі проти мене? Оооой! Це змова! Усі вони брешуть! Тільки клоун каже правду! — Бабах! — Ай.
Однієї ночі, невдовзі після самогубства Д Ґолден у Садах, події, що випалила темну діру в Раю для нас усіх, Рія Захаріассен, відома як Рія З, пробудилася з кошмару, в якому випустила з рук свою картину світу. Вона не пам’ятала всього сну, та була майже переконана, що несла дуже цінну картину в якомусь знаменитому музеї, картина випала з рук, рамка розбилася, скло розлетілося на друзки, а вона ще й умудрилася пробити ногою саме полотно — але, може, це було просто щось, що вона запам’ятала з якогось фільму, бо сни слизькі, немов вугри. Коли вона прокинулася, сам сон перестав бути важливим, зате вона зрозуміла, що ця картина містила всі її погляди на стан речей, це була її дійсність, а тепер вона була знищена, а зараз хтось прийде по неї й звинуватить її в тому знищенні, і її виженуть із роботи.