Над нами нависли вибори, і Сучітра з властивою їй невтомністю зголосилася засісти за телефон, а потім, у вівторок, піти в народ активізувати виборців. Вона мала бути першою, з ким би я сів, щоб спокійно зізнатися, пояснити, висловити свою любов і благати пробачення. Їй належалося від мене принаймні це, а замість того я звівся дибки у вітальні Ґолденів, відкривши рота, а на моїх губах тремтіли фатальні слова.
Ні, самих тих слів тут наводити не потрібно.
Наприкінці неперевершеної «Пісні дороги» Сатьяджіти Рая можна побачити сцену, яку я вважаю найвеличнішою в історії кіно. Гарігар, батько маленького Апу та його старшої сестри Дурґи, що залишив їх у селі разом із матір’ю Сарбаджаєю, а сам подався до міста, щоб спробувати заробити трохи грошей, повертається — досягнувши успіху — з подарунками для дітей, несвідомий того, що за час його відсутності юна Дурґа захворіла й померла. Він застає Сарбаджаю на пайолі, ґанку їхнього дому, занімілу від горя, нездатну запросити його в дім чи відповісти на його слова. Він нічого не розуміє й починає показувати їй подарунки для дітей. І тоді в одну надзвичайну мить ми бачимо, як змінюється його обличчя, коли повернута спиною до камери Сарбаджая повідомляє йому новину про Дурґу. У цей момент Рай, усвідомлюючи всю неадекватність діалогу, нарощує музику, яка заповнює всю звукову доріжку, — висока прониклива музика тар шехная виплакує горе батьків промовистіше, ніж будь-які слова.
Я не можу запропонувати жодної музики. Пропоную натомість лише тишу.
Коли я сказав те що мав сказати, Рія перетнула кімнату й спинилася переді мною. Тоді, піднявши праву руку, вона щосили ляснула мене в ліву щоку. Це за Сучітру, сказала вона. Потім тильною стороною долоні вона ще сильніше вдарила мене в праву щоку й промовила: це за тебе. Я стояв мовчки й не рухався.
Що він сказав? — зацікавився Нерон у своєму ранковому запамороченні. Про що він говорить?
Я підійшов до нього, опустився навпочіпки, подивився йому в очі й сказав це знову.
Я батько вашого сина. Малого Веспи. Єдина дитина, яка у вас залишилася, насправді не ваша. Це мій син.
Василіса кинулась на мене, охоплена байронічною люттю, ніби вовк на кошару, та перш ніж вона мене доскочила, я побачив вогник в очах старого, і ось він знову був із нами, меткий владний чоловік, що повернувся із затуманеного вигнання й знову увійшов у власне тіло.
Приведи хлопця, звелів він дружині. Вона похитала головою. Не треба його в це втягувати, сказала вона.
Приведи його зараз же.
А коли принесли малого Веспу — Василіса тримала його на руках, її супроводжувала закутана в хустку бабця, й обидві жінки повернулися дещо боком до господаря дому, затуляючи дитину, — Нерон уважно, ніби вперше, подивився на хлопця, потім на мене, потім знову на нього й ще раз на мене, і так багато разів, аж доки малюк, без якоїсь видимої причини, але відчуваючи, як то вміють діти, критичність ситуації, не вибухнув гучним плачем. Василіса махнула старій: досить. Хлопця забрали з-перед батькових очей. Він навіть жодного разу не кинув погляду в мій бік.
Так, мовив Нерон. Я бачу. Більше він не сказав нічого, але мені здавалося, що я бачу, як у нього над головою витають жахливі слова, які подумала колись Емма Боварі про свою доньку Берту. Яка бридка дитина. Просто дивно[51].
Нічого ти не бачиш, заперечила Василіса, посунувши в його бік.
Помахом руки Нерон Ґолден зупинив її. Тоді, опустивши руку, плюнув на тильну сторону долоні.
Розкажи мені все, звернувся він до мене.
І я розказав.
Я не мушу цього всього вислуховувати, заявила Рія і вийшла з дому. Я відмовляюся це все вислуховувати, мовила Василіса й залишилася в кімнаті, наслухаючи.
Коли я закінчив, він на тривалу мить задумався. Тоді промовив упевненим тихим голосом: Тепер ми з дружиною маємо поговорити на самоті.
Я повернувся, щоб іти, але, перш ніж залишив кімнату, він сказав щось дивне.
У разі, якщо з нами обома щось станеться, я призначаю тебе опікуном хлопця. Сьогодні правники підготують усі необхідні папери.
Нічого з нами не станеться, заперечила Василіса. Крім того, зараз вихідні.
Тепер ми поговоримо наодинці, відповів Нерон. Будь ласка, проведи Рене.
Коли я йшов по Макдуґал-стріт у бік Г’юстон-стріт, адреналін випарувався з мого тіла, і мене охопив страх за майбутнє. Я знав, що необхідно зробити, чого не міг тепер уникнути. Я намагався подзвонити Сучітрі. Голосова пошта. Надіслав їй есемеску: нам треба поговорити. Я блукав містом, прокладаючи шлях додому по Шостій авеню, через Трайбека, не бачачи вулиць. На розі Норт-Мур-стріт і Ґринвіч-стріт я отримав її відповідь. Повернуся пізно, що таке. І що тут було відповісти. Нехай, побачимося потім. Я повернув праворуч у Чемберз-стріт і минув школу імені Стайвесанта. Я очікував найгіршого. Що ще могло статися? Що вона подумає про мене, про те, що я мав їй розповісти? Лише найгірше.