Того вечора Петя теревенив і пив безперестану, і всі ми, хто там був, до кінця носитимемо у спогадах уривки його слів. Який же шалений, несамовитий був той монолог! Не було жодних меж у виборі тем, які він трактував, як боксерську грушу: британська королівська сім’я, зокрема статеве життя принцеси Маргарет, котра використовувала один карибський острів як будуар, та принца Чарлза, якому забаглося стати тампоном його коханки; філософія Спінози (нею він захоплювався); тексти пісень Боба Ділана (він продекламував «Смутнооку пані з низин» від початку до кінця з таким трепетом, ніби це була інша версія «La Belle Dame sans Merci»[11]); шаховий матч між Спаським і Фішером (Фішер помер роком раніше); ісламський радикалізм (проти якого він виступав) та хирлявий лібералізм (котрий, як він заявив, потакував ісламу, тому він виступав також проти нього); Папа Римський, якого він назвав «Бенедиктатором»; романи Ґ. К. Честертона (він обожнював «Людину, яка була Четвергом»); непривабливість волосся на грудях у чоловіків; «несправедливість» щодо Плутона, розжалуваного нещодавно в карликові планети після того, як у поясі Койпера відкрили більше небесне тіло — Ериду; недопрацювання в Гокінґовій теорії чорних дір; анахронічну слабкість американської Колегії виборців; тупість студентів коледжів — невиборців; сексапільність Маргарет Тетчер; а також «двадцять п’ять відсотків американців» — на крайньому правому фланзі політичного спектра, — «що є сертифікованими шаленцями».
Ох, а ще ж було величання на честь «Летючого цирку Монті Пайтона»! І тут зненацька він розгубився й почав затинатися, шукаючи потрібних слів, оскільки виявилося, що один із гостей, член видатної бродвейської родини власників театрів, узяв собі за супровідну особу одного з «пайтонів» Еріка Айдла, чия слава тоді переживала новий сплеск завдяки успіху мюзиклу «Спамалот» на Бродвеї і який з’явився саме в ту мить, коли Петя розводився перед незворушно елегантною скульпторкою Юбою Туур (про неї ще йтиметься трохи згодом) про свою відразу до мюзиклів як жанру; виняток він зробив лише для «Оклахоми» й «Вестсайдської історії», причому запропонував нам досить своєрідні інтерпретації фрагментів «Не можу сказати ні» та «Ех, офіцере Крапке», пояснюючи, що «всі інші мюзикли — повне лайно». Коли він побачив «пайтона», що стояв поблизу й прислухався до його слів, то спалахнув рум’янцем, а потім порятувався, додавши мюзикл пана Айдла до священного канону й затягнувши «Завжди дивись на ясний бік життя», що товариство жваво підхопило.
Однак його майже прокол зіпсував йому настрій. Він витер піт із чола, кинувся в будинок і зник з очей. На гулянку він більше не повернувся; а пізніше, далеко за північ, коли більшість гостей роз’їхалася й лише жменька місцевих залишилася дихати теплим нічним повітрям, вікно Петиної кімнати на горішньому поверсі розчахнулося і цей рославий чоловік, одягнений у довге чорне пальто, що робило його схожим на радянського студента-революціонера, п’яно хитаючись, видерся на підвіконня. Збуджений, він важко сів, звісивши ноги, й почав горлати в небеса:
— Я тут сам по собі! Я тут тільки завдяки собі! Я тут ні через кого іншого! Я тут сам по собі!
Час застиг. Ми, у садку, стояли заціпенілі, задерши голови. Брати Петі, котрі були з нами в Садах, здавалися такими ж нездатними поворушитися, як і ми. І лише його батько, Нерон Ґолден, мовчки з’явився за спиною сина і, міцно обхопивши його руками, впав разом з ним назад до кімнати. Це Нерон підійшов потім до вікна і, перш ніж зачинити його, лютим помахом руки звелів нам розійтися:
— Нема на що дивитися, пані й панове. Нема на що дивитися. Добраніч.
Якийсь час після тієї нібито-спроби-самогубства Петі Ґолдену було тяжко залишати свою зашторену кімнату, освітлену лише блиском десятка екранів і масою ясно-блакитних лампочок, і він сидів там днями й ночами, майже без сну, заглибившись у свої електронні таїнства, включно з грою в шахи з анонімними е-супротивниками з Кореї та Японії, і, як ми відкрили пізніше, занурився в інтенсивний курс історії й розвитку відеоігор, взявся розбиратися в програмах військових ігор, розроблених у сорокові роки для перших цифрових комп’ютерів «Колос» та ENIAC, тоді презирливо пробігся по «Tennis for Two», «Spacewar!» та інших ранніх аркадних іграх, зачепивши епоху «Hunt the Wumpus» і «Dungeons & Dragons», проскочивши повз банальності «Pac-Man» і «Donkey Kong», «Street Fighter» і «Mortal Kombat», і так далі й далі, далі — «SimCity», «World of Warcraft», більш хитромудру суб’єктність «Assassin’s Creed» і «Red Dead Redemption», поки не досягнув таких вершин посвяченості, що ніхто з нас навіть уявити не міг; а ще він дивився грубі вимисли реаліті-телебачення, а харчувався сендвічами з грильованим подвійним ґлостером, які власноручно готував на електроплитці, і весь цей час відчував глибоку втому від самого себе й ноші, яку мусів волікти. Потім його внутрішня погода змінилася й замість самоненависті він запалав ненавистю до світу, а, зокрема, до найближчої владної фігури, яка цей світ представляла — свого батька. Однієї ночі того літа безсоння, мій вірний друг, спонукало мене встати з ліжка біля третьої години, накинути щось із одягу й податися в спільні Сади подихати теплим нічним повітрям. Усі будинки спали; усі, крім одного. У резиденції Ґолденів світилося світло в одному вікні на другому поверсі — у кімнаті, яку Нерон Ґолден використовував як офіс. Старого мені не було видно, проте я легко впізнав обриси Петі, з широкими плечима й стрижкою-платформою. Тим, що мене стривожило, була надзвичайна рухливість цього силуету, що вимахував руками й переминався з ноги на ногу. Він ледь повернувся, і, дивлячись на нього майже в профіль, я зрозумів, що він розлючено кричить.