Після тієї знаменної миті в спорт-барі, розповідав я йому, я пів ночі бродив вулицями, подався до Рокфеллер-центру і Юніон-сквер, спостерігаючи за юрмами молодих людей, котрі, як і я, сяяли від усвідомлення того, що, можливо, вперше в історії вони своїми прямими діями змінили курс своєї країни. Я впивався оптимізмом, що витав навколо, але, з притаманним освіченій людині цинізмом, сформулював ось таку думку: «А тепер, звичайно ж, він нас розчарує». Я цим зовсім не пишався, і це визнав, але саме такі слова спали мені на думку.
— Ти вже такий розчарований, а я — мрійник, — звернувся до мене Апу, досі заплаканий. — Але я і моя сім’я пережили жахіття. А з вами ніколи нічого такого не траплялося.
Завдяки батькам я на той час уже знав дещо про «жахіття» Апу — але мене дивували його сльози. Невже цей відносно свіжий прибулець до Америки так глибоко перейнявся своєю новою країною, що якийсь результат виборів може довести його до плачу? А може, він уже раніше відчув тісний зв’язок із країною своєї юності й тепер лише переживав відродження тієї давно втраченої любові? Були сентиментальні сльози чи крокодилячі? Я відклав це питання вбік і подумав: вивчиш його краще — і матимеш відповідь. І так от я зробив наступний крок до того, щоб стати принагідним шпигуном; до цього часу я вже прекрасно розумів, що ці люди варті шпигування. А що стосується його слів про мене, вони були не зовсім точними, бо загалом я спочатку запалав ентузіазмом щодо президентства Обами, але цей ентузіазм виявився прозорливим, бо чим далі йшли роки, тим більш далеким від системи я почувався, а через вісім років, коли молодші за мене (переважно молоді, білі й дипломовані) висловили своє бажання рознести цю систему й викинути її геть, я не погодився, бо такий широкий жест здавався виразом того самого зіпсутого сибаритства, яке нібито ненавиділи його прихильники, і ці жести врешті неминуче призвели до чогось гіршого, ніж те, що було відкинуте. Але я це збагнув, я зрозумів відчуження і злість, бо великою мірою вони були також моїми власними, хоч я й опинився врешті в іншій, обережнішій, градуалістській і — в очах покоління, що прийшло після мене, — нікчемній точці (політичного) спектру.
Апу був схильний до містицизму, і його тягнуло до всього, пов’язаного з духовністю, але, як я сказав, він переважно приховував свою пристрасть від нас, хоч у цьому зовсім не було потреби, бо нью-йоркці так само кохали свої чудернацькі світоглядні системи, як і він. У Ґрінпойнті він вискіпав якусь чаклунку, măe-de-santo[12], і в її тісному terreiro[13] приєднувався до молитви, адресованої її улюбленій Оріші (одному з другорядних божеств) і, звичайно ж, Верховному Творцеві Олодумаре. Та він не зберіг чаклунці вірності, хоч вона й навчала його магії, і з не меншим запалом навчався в кабаліста з Канал-стріт на прізвище Ідель, знавця у всьому, що стосується забороненої Практичної Кабали, спрямованої на те, щоб засобами білої магії впливати й змінювати саму сферу божественного, а також весь світ. Крім того, він охоче увійшов — скерований друзями, яким його охота видалася принадною, — у світ буддійського юдаїзму й медитував разом із дедалі ширшою когортою «будеїв» — академічними композиторами, кінозірками, йогами. Він практикував аштанга-віньяса-йогу, опанував карти таро, а ще заглибився в нумерологію й букіністичні книжки, в яких були книги з чорної магії, де містилися вказівки щодо створення пентаграм і чарівних кіл, що в них чародій-аматор зможе чаклувати в безпеці.
Швидко з’ясувалося, що він винятково обдарований художник, який технікою міг зрівнятися з Далі (хоча застосовував її краще), метафорист в епоху концептуалізму — його чоловічі й жіночі фігури, часто оголені, містили в собі або містилися у, оточували або були оточені символістськими іконами його таємної науки: квітами, очима, мечами, келихами, сонцями, зірками, пентаграмами, а також чоловічими й жіночими статевими органами. Невдовзі він мав уже власну майстерню неподалік Юніон-сквер, де писав барвисті портрети le tout[14] Нью-Йорка, пань із міської еліти (так, переважно пань, хоча були також деякі ефектні молодики), що з великим задоволенням роздягалися перед ним, аби постати намальованими в буйному світі високих духовних значень, в обрамленні тюльпанів або в купелі райських чи пекельних річок, перш ніж повернутися до храмів мамони, в яких мешкали. Завдяки неабиякому контролю над творчою технікою він досягнув у своїй стилістичній вправності такої швидкості, що міг зазвичай закінчити портрет упродовж одного дня, і цим також завоював прихильність призвичаєної до швидкого темпу життя юрми. Перша його виставка, організована 2010 року Фондом Брюса Гай Кволіті в галереї-одноденці в Челсі, мала запозичену з Ніцше назву «Привілей володіти собою». Він став відомим художником, або, як сам сформулював це зі своєрідною цинічно-жартівливою скромністю, — знаменитістю в масштабі двадцяти кварталів».