Усе, що вона робить, нещире, кожне її слово — брехня, бо всередині в ній я смикаю за шворочки, обплітаю павутиною її слів маленьку мушку, цього старого недотепу. Він вірить, що вона його кохає! Ха-ха-ха-ха-ха! Ках-ках-ках! Це ж треба!
Дивіться, як я тепер заживу. Які авта, яка кухня, які хутра! Відтепер жодних польотів рейсовими літаками! Я ненавиджу літати рейсовими майже так само, як у ступі чи на мітлі. Чхала я на рейсові. Погляньте, як я прямую через приватний термінал — наче королева! Я сідаю в свій ПРЛ, а всі навколо плазують переді мною й дбають про моє схвалення, мій комфорт, мій відпочинок, мою насолоду. Спробуйте, яка м’яка моя постіль, який якісний мій спортивний одяг. У мене новий персональний тренер. Із ним жодного сексу! Обережно! Мало бракувало.
У традиційному світі відомо, що самицям метаморфози даються легше, ніж самцям. Жінка залишає батьківський дім, скидає своє прізвище, наче стару шкіру й прибирає прізвище чоловіка, ніби весільну сукню. Її тіло змінюється й набуває здатності вміщати, а потім виштовхувати з себе інші тіла. Ми призвичаїлися мати всередині себе людей, що нав’язують нам наше майбутнє. Може, життя жінки набуває свого значення за допомогою таких метаморфоз, такого ковтання й виштовхування, але в чоловіків усе навпаки. Коли чоловік полишає своє минуле, він позбувається значення. То що ж ці Ґолдени роблять — втікають у беззмістовність, в абсурд? Що це за сила така потужна, яка спрямовує їх геть від значущості їхнього життя? Тепер вони просто сміховинні. Вигнанець — це порожній чоловік, що намагається знову наповнити себе чоловічістю, привид у пошуках утраченої плоті й кісток, корабель у пошуках якоря. Такі чоловіки — легка здобич.
…Що? Що каже той дурник? Наймолодший син? «Настали часи багатьох метаморфоз, багатьох статей, і світ набагато складніший, ніж тобі здається, Павучихо на курячих ніжках!» Оце він хоче мені сказати, поки глипає на мене, вчепившись за руку своєї коханочки, що косить під Nouvelle Vague[21]? Поживемо — подивимося, солоденький мій. Побачимо, як усе складеться і хто буде сміятися останній, затягуючись цигаркою на краю світу. Ти — Діоніс і, мушу визнати, трохи химеристий, але я — Баба Яга, і химернішої за мене не знайти. Я — відьма Баба Яга…
Я ховаю цей голос глибоко всередині — так глибоко, що вона, я, може переконати себе, ніби його не чує, ніби це не є її найсправжніший голос. На рівні шкіри, язика, промовляє інший голос, і вона розповідає собі іншу історію, в якій вона сама благочесна, а її дії виправдані як в абсолютному вимірі — моральними стандартами, так і в емпіричному — подіями навколо неї. Виправдані тим старим, королем у золотому домі, тим, ким він є, як до неї ставиться, які має вади. Але ось він, голос, що говорить глибоко всередині, що керує нею на найглибшому рівні, на рівні молекул імперативу, вплетених у чотири спіральні амінокислоти її сутності, що є також моєю. Отака я вона. Отака вона я.
Нелегко було наймолодшому з Ґолденів відмовитися від звичної йому самоти. Він почувався самотнім від наймолодшого віку, коли був зайвою дитиною від позашлюбного зв’язку, яку почасти приймали, а почасти відкидали в розкішних будинках, що він мусив називати своїми домівками, спершу в Бомбеї, а потім у Нью-Йорку. Навіть серед великого натовпу він почувався самотньо, але тепер, коли з ним поруч була лише Рія, його навідували почуття, які спершу важко було назвати. Із часом він підібрав слова. Близькість, товариськість. Він ставав половиною складеної сутності. Слово «кохання» було чимось чужим на його устах і язику — наче інопланетний паразит, але незалежно від того, чи було воно марсіанським загарбником чи ні, це слово, поза сумнівом, приземлилося в його роті й пустило коріння. Я закохався, звернувся він до свого відбиття у дзеркалі ванної кімнати. Йому здалося, що обличчя в дзеркалі, яке ворушило губами в такт із його власними, належало комусь іншому, якійсь незнайомій людині. Він ставав цією людиною, подумалось йому, собою, невідомим собі. Кохання вже зворохобило в ньому сили, які невдовзі змінять його цілком і остаточно. Ця інформація вже поселилася в його думках, й ідея невідворотної трансформації почала змінювати його мислення так само, як слово «кохання» почало впливати на його мовлення. Але це було знання, яке він якийсь час тамував у собі.
Він був першим, хто виїхав з будинку на Макдуґал-стріт. «Хай старий робить, що хоче», — сказав він братам ще у Флориді, але це не означало, що він мав стирчати вдома й за цим спостерігати. Одного дня до дому прибула Василіса Арсеньєва, а за нею — коштовний багаж у кількості, яка вказувала на те, що Нерон Ґолден міг бути не першим її благодійником. Ясно було, що вона вже порушила первісну домовленість, яка не передбачала співмешкання. Дуже швидко по тому Неронів наймолодший син спакував свої сумки й переїхав до Чайна-тауна, де Рія знайшла для них невеличке охайне помешкання на третьому поверсі без ліфта в будинку рожево-лососевого кольору з яскраво-жовтими віконними рамами. Під ними на другому поверсі мешкала Мадам Жорж Таро-Кришталева-Куля-Гороскоп-Передбачення-Майбутнього, а на першому містилася крамниця фірми «Ран Ран Трейдинг» із підвішеними качками, маркізами в блакитно-рожеві смужки, що затінювали лотки з товаром, і грізною власницею, пані Ран, яка володіла також цілим будинком і відмітала всі прохання замінити електролампочку чи підкрутити опалення, коли псувалася погода. Рія відразу ж погризлася з пані Ран, але від помешкання відмовлятися не хотіла, бо за вікном вітальні простягався плаский дах сусіднього будинку і в сонячні дні вони могли перелазити туди, піднявши віконну шибу, і це було, наче дворик у небі.