Вони почали однаково вдягатися: узимку в мотоциклетні шкірянки, окуляри-авіатори й кашкети, а іноді за окулярами Д додавав розмазані тіні, як у неї, тож люди почали сприймати їх як близнюків — обоє бліді, обоє з хворобливим виглядом, обоє втікачі з того самого артгаузного фільму. А навесні вона, а отже, і він, укладала чорне волосся голками дикобраза і, немов готична Жанна Моро, сиділа на даху з великою акустичною гітарою й співала пісню їхнього кохання: «Elle avait des yeux, des yeux d’opale / qui me fascinaient, qui me fascinaient, — з цигаркою, що звисала з куточка рота. — Chacun pour soi est reparti / Dans le tourbillon de la vie…»[22].
Бо ось якими стали тепер їхні стосунки: повними любові, авжеж, але водночас якимись шорсткими, складними, і це була його провина, казала вона, бо сама віддавала себе цілком, від самого початку, бо була людиною крайнощів, а він був десь посередині.
— Так, я кохаю тебе, через це ми й живемо разом, але я не є твоєю власністю — про володіння твоя сім’я багато знає, але я не будинок, і ти повинен розуміти мою свободу. А крім того, ти не розповідаєш про себе важливих речей, а мені треба це знати.
Коли вона так говорила, йому починало крутитися в голові, мовби увесь світ дробився на частинки, а він страшенно боявся роздробленого світу й того, що це для нього означало, у пісні співалася правда, життя — це круговир, un tourbillon. Але ж він уже все їй розповів, заклинав він, виплеснув їй сімейні таємниці, наче дитина на першій сповіді.
— Я навіть не знаю, чому погодився на все те, чого хотів старий, — сказав він. — Забратися звідти, переїхати сюди, змінити ідентичності й таке інше. То не моя мати загинула в тому готелі. Це не був навіть хтось, кого я любив. Я навіть не знаю, ким була моя мати — вона зникла, це все одно, якби він колись давно її вбив. Або якби її замовив бос «З-Компанії».
— Що це ще за «З-Компанія»?
— Мафія, — відповів він. — «З» означає хрещеного батька, Замзаму Аланкара. Це несправжнє ім’я.
Вона знизала плечима.
— Ти хотів знати, чому я тримаю пістолета в столі? То я тобі розкажу. Все просто як у паршивому серіалі. Мій батько Захаріассен нажлуктився й убив мою матір, коли я приїхала додому на День подяки, а я вискочила на вулицю з криками: рятуйте, поліція, а він стріляв у мене, поки я бігла, й кричав: я тебе знайду, я тебе вистежу. Тоді він був уже закінченим психом. Колись він працював пілотом у «Нортвест», але після злиття з «Дельтою» авіалінії шукали можливостей скоротити кадри, от він і вилетів через свої перепади настрою, а тоді почав заглядати в пляшку і з психікою стало ще гірше, а сам він перетворився на страшидло. Вони жили з матір’ю в Мендота-Гайтс у Міннесоті, це цілком заможна близька околиця Міст-Близнюків, йому не по кишені. Моя мама була сиротою, її батьки померли й залишили їй спадок, тож вона купила будинок і машину, і я там виросла й ходила до доброї школи, але коли батько втратив роботу, вони почали бідувати. Я до того часу вже отримала диплом — довчилася в Тафтс завдяки стипендії й різним підробіткам, і працювала там же, у місті, а відразу після вбивства виїхала з Мендота-Гайтс і закрила цей розділ життя назавжди. Тільки револьвер і досі тримаю. Батька замкнули до в’язниці на якийсь мільйон років без права на пом’якшення покарання чи дострокове звільнення, але я не збираюся відмовлятися від зброї.
22
У неї в очах, в очах опал / Мене полонив, мене полонив (…) І кожен пішов без вороття / У цім круговирі життя (