Він не жартував. Якимось чином він роздобув стаціонарний телефон будинку в Енґлвуді й задзвонив до доньки пана Латтімера, яка відклала слухавку. Після того він попросив спробувати двох дракониць, пані Метуші й пані Патяк, і вони намагалися, поки їхня телефонна співрозмовниця не звинуватила їх у домаганнях. Тепер він серйозно обмірковував можливість особистої поїздки до Нью-Джерсі з чековою книжкою в руці, щоб спробувати укласти угоду. Василіса мусила залучити всі свої здібності до переконування, аби відговорити його.
— Дорогий мій, власниця просто не хоче його продавати, — пояснила вона. — Якщо ти там з’явишся, вона матиме повне право викликати поліцію.
— Гроші вирішують усе, — пробурчав він. — Якщо запропонувати правильну ціну, можна вранці купити чийсь фамільний будинок, а до обіду в нього можна буде в’їхати. Якщо маєш досить готівки, можна уряд купити. А я не можу купити чотирисантиметрового кінчика?
— Облиш цю затію, — переконувала Василіса. — Зараз це не найважливіше.
Того року всі ми втягнулися в затушовування відомо якої теми. Нема сумніву в тому, що Нерон мав суперечливі почуття щодо сина, якого йому нав’язали. Ясна річ, що я, справжній автор нової сюжетної лінії, мав глибоко суперечливі почуття з приводу своєї ролі, так би мовити, не зазначеного в титрах привида пера, автора нового життя. Про почуття Василіси не можу сказати нічого. Інколи вона поводилася загадково, наче сфінкс. А про реакцію вже наявних спадкоємців Ґолдена тепер необхідно розповісти більше. До прикладу, саме цього року Апу Ґолден почав творити дедалі більш політично заангажоване мистецтво, розтрощуючи різні предмети й потім виставляючи їх, що мало символізувати розлами в суспільстві й викликану цим людську злобу.
— Життя в людей геть розтрощене, — пояснював він, — і вони готові трощити все навколо, бо чого б, сука, й ні?
А я куди б не направлявся того року, здавалося, всюди натикався на того базіку з парку. У другому триместрі Василісиної вагітності він пройшов через знімальний майданчик на Двадцять третій вулиці перед Театром Школи візуальних мистецтв, де ми з Сучітрою знімали вуличне інтерв’ю з Вернером Герцоґом для мого відеоциклу про класичні кіномоменти. У мить, коли я вимовив слова «Аґірре, гнів божий», старий безхатько пропарадував у мене й Герцоґа за спинами, виглядаючи точно, ну як викапаний шаленець із божевільним поглядом, Zorn Gottes[33] Клаус Кінскі власною персоною і бурмочучи щось про прискорення зла, про те, що гора зла росте прямо в центрі міста, а нікому нема до цього діла. Чи в Америці кому-небудь узагалі є до цього діло? Діти в спальні відстрелюють батькам агрегати. І що, хтось це хоча б помічає? Це наче глобальне потепління, пекельний вогонь розтоплює величезні льодовикові щити зла, рівень зла піднімається у всьому світі, й жодна протиповенева дамба не здатна цього спинити. Бах! Бабах! — загорлав він, повертаючись до попередньої теми. Вогнепальні потвори йдуть по ваші душі, Десептикони, Термінатори, бережіться іграшок ваших дітей, бережіться на площах, у торгових центрах і палацах, бережіться на пляжах, у церквах і школах, вони вже наступають, бах! бах! — вони можуть убити.
— Фантастичний тип, — зі щирим захопленням обізвався Герцоґ. — Треба вставити його у фільм; я, певно, сам візьму в нього інтерв’ю.
— Ось у чому я тобі охоче зізнаюся, гарнющий чортяко, — похмуро промовив Петя Ґолден. — У мені не лишилося вже ані крихти братерської любові. Навіть більше: я вважаю хибною широко розповсюджену думку про те, що прив’язаність до братів і сестер глибока й неуникна, а відсутність цього почуття кидає тінь на людину, яка його не знає. Воно не зумовлене генетично; це радше форма соціального шантажу.
Відвідувачів не часто запрошували до Петиного барлогу, але для мене він зробив виняток — певно, тому, що я залишався, на його виняткову думку, найкрасивішим чоловіком на планеті, отож я сидів у блакитному світлі його кімнати серед комп’ютерів і шарнірних настільних ламп, погодившись на запропонований мені тост із грильованим подвійним ґлостером, і переважно відмовчувався, бо розумів, що він хотів поговорити, а його завжди варто було послухати, навіть якщо він був дещо більше, ніж зазвичай, не в собі.