— Менафт помер! — заволав водонос Мунхераб. Він упав на землю, затуливши обличчя руками, і зашепотів — Осіріс, не карай мене! Даруй мені!
Гончар Еменеп зіщулився, втягнув голову в плечі. Може, справді, Осіріс десь тут? Чи не схопить і його бог мертвих? Гончар тремтів, як у лихоманці, в роті пересохло, та це, мабуть, од куряви. Він міцно схопився за каміння. Які ж у нього дужі руки! Осіріс не має влади над ним. Він звичайний гончар. А Менафта боги добре знали — він-бо стільки разів вирізував їх із каміння.
Сейтахт поклав непритомного додолу. Йому здалося, що каменяр помер, либонь, страх укоротив йому вік. Той, хто завше боїться божої кари, проживе тільки півжиття. Сейтахтові вони нічого не зроблять, адже він у них не вірив. Де ж той Осіріс? Хіба ця гробниця не належить до його царства мертвих?
Сейтахт схопив Менафтове довбало. Він хотів довести своїм наляканим помічникам, який безсилий Осіріс.
— Дивіться сюди обидва! — владно гукнув тесля своїх помічників. — Доведу вам, що я могутніший за богів.
І тесля почав щосили гатити по замурованому входу.
Нажаханий Мунхераб прикипів до нього очима. Він гадав: от-от Осіріс уб'є й зарозумілого теслю.
А Еменеп не відчував ніякого ляку. Він зацікавлено стежив, як Сейтахт збільшує отвір у стіні. Зненацька йому вийнула думка, що тесля теж різьбив статуї богів, отже, боги знають і його. Гончареві стало жаско.
Сейтахт відклав довбала.
— Ви ще й досі боїтеся? То можете забиратися звідси, тільки тоді золото буде моє.
Еменеп схопився на ноги.
— Я допоможу тобі. Але спершу скажи, що нам робити з Менафтом.
— Винесіть його! — звелів Сейтахт. — Не годиться, щоб його тут знайшли. Скажіть Хенуму, хай допоможе вам сховати небіжчика десь у сусідній порожній гробниці.
По цих словах Сейтахт узяв довбало і знову заходився гатити по стіні.
Еменеп штовхнув водоноса. В гуркоті Сейтахт не міг чути, як Еменеп казав своєму приятелеві:
— Чого ти стоїш вилупивши очі? Якщо ми не поквапимося, тесля сам-один забере все золото, а ми так і зостанемося злидарями.
Ще якийсь час Сейтахт довбав стіну, тоді озирнувся. Він був сам. Світильник страшенно чадів. Він схопив пучками обгорілий край ґноту й одірвав. Цей шматок ґноту вже непотрібний — точнісінько, як Менафт, що його закопують тепер у землю. Менафт був гарний різьбяр і добрий товариш.
Зітхнувши, Сейтахт узяв лом. Далебі, коли б Менафт помер десь в іншому, кращому місці, Сейтахт вшанував би його щирою жалобою. Але тут теслю вабили скарби, тільки тоненька стіна ховала від нього багатство.
Він люто гатив, ще і ще. За третім ударом лом потрапив у порожнину. Тесля притьмом вийняв із стіни ще кілька каменів. У гарячковому поспіху він посунувся у вилом ногами. Лом недбало кинув, а світильник обережно потяг за собою. Нарешті ноги знайшли якусь опору. Це була скриня, і, як Сейтахтові здалося, досить міцна. Та тільки-но він став на неї, скриня зламалася. Не розгубившись, тесля схопився за край стіни, і світильник не згас. Люто копнувши ногою зрадливу опору, він скочив додолу.
Високо піднісши світильник, Сейтахт почав роздивлятися навкруги, очі йому розплющувалися дедалі ширше. Хоч куди він дивився — скрізь сяяло золото. У вигляді страхітливих тварин з видовженими тулубами стояли три саркофаги. Аж очі сліпив фараоновий трон, окутаний золотими, мистецьки вирізьбленими платівками. Побачив тесля і безліч скринь — мальованих, різьблених, інкрустованих чорним деревом, слоновою кісткою, золотом і самоцвітами. Тут стояли розкішні мисливські фараонові повози, хоч і розібрані на частини, але прегарні й коштовні. Он вази з мерехтливого алебастру, чудові витвори різьбярів по каменю. А там — скриня з суцільного золота.
Золото, золото скрізь! А позаду біля стіни…
Сейтахт відсахнувся, враз зіскулився і, боронячись, підняв діву руку. Біля входу до самої гробниці, під стіною, застигло двоє вартових. Один — праворуч, другий — ліворуч. Вони стояли непорушно і дивилися один на одного — мовчазні, скам'янілі. Це були статуї, кожна зростом з людину.
Тесля важко звів дух. З переляку він сам мало не скам'янів — обидві постаті здалися йому живими. Вони тримали в руках визолочені довгі палиці їхні шоломи, пов'язки на стегнах і навіть сандалі мерехтіли золотом.
Кинувши ще раз пильний погляд на статуї, Сейтахт заходився швидко й жадібно випорожнювати скриню.
Еменеп перший помітив, що каменяр іще живий. Вони вже віднесли його на відстань пострілу з лука, коли Еменепові причулося тихе зітхання. Нараз він відчув, як ворухнувся той, кого вони мали за небіжчика. Мунхераб зойкнув і випустив його з рук. Хенум виявився не такий боязкий. Вже не одного напівмерця довелося йому витягати з Нілу. Він узявся розтирати Менафтові груди, зводити й опускати руки, а тоді ще й дмухати в ніс. За уявленням давніх єгиптян, таким чином можна вдихнути в людину нове життя.