— Картайте мене, — сказав майстер Мартін, — картайте як слід, бо таки є за що, та коли старий почав верзти така нісенітницю, що в мене аж у печінках закололо, я не ми інакше відповісти.
— А ще, — повів далі Паумгартнер, — ще ваш безглуздий намір видати доньку тільки за бондаря! Ви кажете, що покладаєтесь на бога, як уже він влаштує долю вашої доньки, то чого ж ви так поземному незграбно втручаєтесь у постанови вічної сили? Чому вперто хочете наперед вибрати їй жениха з такого малого кола? Це й вас, і вашу Розу може довести до згуби. Облиште, майстре Мартіне, облиште свою дитячу впертість, не гідну християнина, просіть Всевишнього, щоб він у побожне серце вашої доньки вклав правильний намір.
— Ах, шановний пане, — скрушно сказав майстер Мартін, — аж тепер я бачу, як я погано вчинив, не розповівши вам зразу всього. Ви гадаєте, що тільки висока пошана до свого ремесла навела мене на думку неодмінно видати свою доньку за бондаря; але ж ні, є й інша причина, дуже дивна й таємнича. Я не можу вас пустити, поки не розкажу всього. Ви не повинні проти ночі сердитись на мене. Сідайте ж, щиро вас прошу, згайте ще хвилинку. Ось гляньте, тут ще стоїть пляшка чудового старого вина, яке знехтував розгніваний лицар, не погордуйте хоч ви ним.
Паумгартнера здивувала щира Мартінова наполегливість, що була зовсім не в його натурі. Здавалося, ніби в нього лежить на серці щось важке, від чого він хоче звільнитись.
І коли Паумгартнер сів і випив келих вина, майстер Мартін почав так:
— Ви знаєте, мій дорогий, ласкавий пане, що моя люба дружина, народивши Розу, померла від важких пологів. Тоді ще була жива моя стара-престара бабуся, коли можна її існування назвати життям, бо вона вже оглухла, осліпла, ледь могла промовити якесь слово, не рухалась і лежала день і ніч у ліжку. Охрестили мою Розу, і мамка з дитиною сіла в кімнаті, де лежала бабуся. Я дуже сумував, а коли поглядав на гарненьку дитину, то мені ставало і радісно, й тужно на душі, я був такий схвильований, що почував себе не здатним ні до якої роботи. Тихо, в глибокій задумі стояв я коло постелі своєї бабусі, яку вважав щасливою, бо вона вже звільнилася від усіх земних скорбот. І коли я отак стояв і дивився на її бліде обличчя, воно раптом почало якось дивно усміхатися, зморшки ніби стали розгладжуватися, бліді щоки порожевіли. Вона підвелася, встала, неначе раптом у неї влилася якась дивна сила, простягла безсилі руки, якими до того не могла й поворухнути, і промовила дуже виразно, тихим, приємним голосом: «Розо… моя кохана Розо!» Мамка схопилася й подала їй дитину, яку гойдала на руках. А тепер, шановний пане, тепер уявіть моє здивування, та де — мій переляк, коли стара дзвінким, дужим голосом почала співати пісню на високий, веселий лад пана Ганса Бехлера[34], господаря готелю «Привида» у Страсбурзі, що звучала так:
34