– Я не боюсь – і зовсім я не такий тихесенький, як вам це здається, – трохи ображено вимовив Базилевич і сів проти неї на край ліжка.
– Хахаха, – видзвонювала Зізі, – а чому, ти скажи таки, від тебе дівчата тікають?
– Коли це було? – спитав він.
– А в сквері? Забув? А мені Федоська розказував, – знову зайшлася вона срібним смішком.
Здавалося, то видзвонювали її білібілі маленькі зуби.
Тепер Базилевич міг як слід її роздивитись. Лице її було бліде, дуже припудрене; виразні пухкі губи; дві попелясті стьожечки там, де мусять бути брови; очі сірі, великі і бризкають чортиками; ніс аристократичний з невеличким горбочком; підборіддя, ніби м’ячик, пухке й округле. Одягнена вона в якусь не то сукню, не то капот із різними стьожечками і з широчезними, мов у попівської ряси, рукавами. Вона мала таку звичку: спустить униз довгі пухнасті вії, позирне на свої груди, туди, де почуваються обриси двох тремтячих округлих яблук, і враз одним рухом смикне складки сукні й поправить зачіску на потилиці.
Вражало в неї волосся, ніжнозолоте, воно, здавалося, горіло й мінилося червіньковим полум’ям. Ні, просто дивно, неможливо: це ж цілий вихор пожежі, оце чарівне золоте волосся!
На грудях у неї Базилевич побачив мініатюрну оригінальну брошку: золотавий павучок тримає в своїх тонюсіньких ніжках зелену мушку. Брошка блищала, сяяла, і було таке враження, що бачиш насправді живого павучка, що приссався до мухи.
Враз Зізі перестала сміятись і хутко встала. Підійшла до столу, хвилинку щось послухала і щільніше затулила фіранкою вікно. Базилевичеві навіть здалося, що вона тихо вилаялась: «чорт!».
– Що там таке? – спитав він. Вона нервово здвигнула плечима.
– Нічого. Просто так… здалося, що під’їхало авто.
Але Базилевич бачив, що вона когось чекає. Вона раптом якось ніби зіщулилась і притихла. Та тільки на хвилину. Тоді знову весело загомоніла, сипонула сміхом, задзвонила зубками.
«Чорт його знає, а вона яка славна, хороша! Просто, просто неможливо!.. – думав тим часом він. – Спасибі ченцеві, що привів».
Вона встала, поволіповолі, ніби гіпнотизуючи його очима, підійшла до ліжка й сіла поруч.
– Тихесенький, а гроші ж маєш? Скільки?
Він глянув на неї й закам'янів: яке улесливохиже і водночас яке прекрасне, сильне обличчя!
– Не треба про гроші… Я дам… потім, – якось схвильовано, боляче, вирвалось у нього.
– Чубатенький, чубатенький мій! – почув він, як Зізі раптом гаряче, всім тілом притиснулась до нього.
V
Зима минула довга й набридла. Якось несподівано й раптом упав березень; в міському сквері цілий день галасували й метушились граки, і скоро високі старі тополі вкрились чорними незграбними шапками їхніх гнізд. На розі вулиці брудні дівчатапідлітки продавали пучечки синіх пролісків і себе. Пролісків не купували, а дівчатка одна по одній ходили кудись із «дядями» і, повернувшись через деякий час, хвастались одна перед одною шелестом старих «рубльовок».
Скоро просохли вулиці, граки посідали висиджувати яйця і вечорами почали вигравати комарі.
Квітень переможно наступав на місто, і щонеділі від селянських возів на базарі пахло свіжою ріллею, пахло степовим простором і весняним димом. З ранку до вечора метушились і джеркотіли, як горобці, крамарієвреї біля своїх крамниць, і традиційний балагула[3] весело гуркотів по просохлому бруку з цілою сім'єю бородатих і носатих аматорів «ґешефту» (і з захованою десь на самісінькому дні балагули контрабандою). Але навіть його різке, пронизливе «вйо» на сухоребрих шкапин, навіть «вйо» звучало якось поновому, повесняному. Може, від того, що й у балагули є десь дружина й ціла купа замурзаних дітей.
З першими теплими днями у Колі Шпака проснулось якесь неясне тривожне чуття. Він не міг зрозуміти, від чого йому іноді робилось зненацька журно, манила далечінь, ніби без причини солодко стискалося серце, і тихе хвилювання охоплювало ціле тіло.
Одного разу до нього підійшов Йона й пустив своє низьке гоготання:
– Гогого, і ти зажурився? А з другої чоти сьогодні двоє пішло в лазарет – венеру впіймали! – і в його очах бриніло щось тривожне й недоказне.
Була субота, завтра день відпочинку, і ввечері Коля взяв відпустку в комчоти до гарнізонного клубу. Нашвидку поїв юшки й, не схотівши навіть випити кружки чаю, вийшов з казарми.
– Ти куди, Шпаче? А збори? – зустрів його уповноважений з комсомольської роботи, вічний гармоніст і куплетист, бібліотекар ескадрону Іванько.