Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.
Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.
Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.
Вона попередила його запитання:
– Що, не забув? Про «наш»?
– Так, про це. Ти мені й досі не сказала.
– Ну, слухай, – ти ж таки справді наш, Волько?
Він, не розуміючи, подивився на неї.
– Чий це «наш»?
– Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?
– Я – не комуніст. Я – комсомолець.
– І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають «котами»[4]? – посміхнулась тихо, лагідно.
– Що? – вражено кинувся до неї.
Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:
– Ну, звичайно, «кот». А ти хіба не знав, хто ти?
Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.
– Ну, так от… котику, – казала вона далі. – Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?
Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.
– Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.
Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом зпід напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.
Він важко сів поруч неї.
– Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, – вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.
– О, Волінько, не турбуйся. Дійсно – дрібниця. Дуже незначні відомості про… про Nський військовий городок.
– Значить… значить, бути шпигуном? – прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.
Дні летіли за днями, і з кожним днем напруженостримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.
Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.
Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.
В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала – тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.
Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.
Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.
Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.
Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:
– Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!
Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло. Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.
Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився зза стола й підбіг до неї.
– Чому ти мовчиш? – стискав він кулаки. – Про віщо думаєш? Про піаніно?
Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:
– Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!
Ридала бурхливо й нестримно.
Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.
Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що «в разі чогонебудь» негайно забирає речі і їде до своєї матері.
Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.
Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.