– Товаришу комчоти, – вихопився раптом із рядів улесливий голосок.
Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.
– Ну? – протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.
– Товаришу комчоти, скоро поїдемо? – продовжував той же улесливий голосок. – Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…
Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:
– Скоро, скоро… – знову протяг і вже сухо додав: – Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?
Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в «строю». Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, – треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) – треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в «строю». Під’їхав джура[8].
– Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.
Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотиристап’ятсот кроків лишали одного кіннотника.
– Товаришу Шпак, – почув Коля голос комчоти. – Тут ваше місце. Будьте уважні! З коня не злазити.
Коля звернув на бік і зупинив Європейця. «Ваше місце», – промайнули в мозку останні слова командира.
Був полудень. Після нічної зливи сонце пекло розпеченим велетенським казаном, жагуче пило калюжі й сушило на грудки багнюку. Коля стояв на узліссі обличчям до бору. Могутні стовбури сосон підбігали просто до нього, дихали смолою і глибокою давучкою тишею. За спиною в Колі широко, аж за обрій, простяглося поле. Легкий вітерець гонив оксамитні білястосизі хвилі по молодому житі. А десь, генген, аж на самому обрії, знову мріла туманистосиня смужка далеких лісів.
Європеєць не хотів стояти на місці. Він раз у раз сіпав головою, кусав мундштук, дрочився то туди, то сюди. Коля заспокоював, ласкаво ляпав по його єдвабній вигнутій шиї.
Минула година, друга. Стояти так на одному місці було дуже нудно, до того ж сонце випило вже крізь тонку гімнастерку останній піт із тіла. Від довгого сидіння на сідлі болів поперек. Коля трохи від'їхав від узлісся і генген праворуч побачив червоноармійську постать на коні, що так само нерухомо маячила біля лісу.
Було відомо, що через увесь бір пішла піхота, можливо, що бандити (які були тут ранком) далеко не втекли, і кожну хвилину в бору можна було сподіватися почути постріли.
Минуло ще довгих двадцять хвилин. Проскакав «зв'язок» і зник десь за деревами. Європеєць зовсім занепокоївся, рив копитом землю, танцював і хропів. Тоді Коля вирішив злізти. Під'їхав у холодок під захисток перших дерев і стомленими ногами скочив на м'яку траву. Тільки хвилинку б, дві походити, розім'яти закляклі ноги!
Європеєць зараз же нагнувся, і на його зубах смачно захрумала соковита травиця. Пасти коні «у поводу» заборонялося, але Коля зараз на це не звертав уваги. Він з насолодою зробив кілька рухів тулубом, потягся всім тілом, і… завмер. У лісі хруснула вітка.
«Бандити!» – блискавкою полоснула думка, і гострий холодок раптом розлився по всьому тілі. В ту ж хвилину великий сірий заєць вискочив на узлісся. Стрибнув раз, удруге і, нашорошивши довгі вуха, сів. Коля перевів дух.
– Ху, налякав косоокий! – промовив уголос. Заєць ураз метнувся, знову послухав і, як стріла, подався край жита.
– Бач, покотив! – посміхнувся йому вслід довгою усмішкою Коля.
На пригорбку, в гарячій траві, що пахла сонцем і кониками, притаїлась ціла купа великих рожевих полуниць. Стривожена гадюка, що їй Колині кроки помішали вигріватись під сонячним промінням, зграбно звиваючи своє тіло, чорною стьожкою швидко поплазувала з пригорбка і зникла в кущах.
Коля повагом нахилявся і зривав ягоди, і від того гвинтівка зсувалась йому зі спини на самісіньку голову. Солодкокислуваті полуниці м'яко танули в роті й приємно пощипували за кінчик язика.
Враз Коля уражено випростався і підбіг до коня. Як він відразу, тоді ж, не подумав про це? Чому вискочив із лісу заєць? Чи не сполохали його, часом, обережні людські кроки? Може, зараз, поки він рве отут полуниці, на узлісся вискочить кілька озброєних, і він не встигне навіть зняти зза спини гвинтівку?