— Ти хочеш сказати, що цар Дар'явауш зараз там, кабанюро, в такий час?
— Цареві ніхто не годен наказувати, що й коли йому чинити...
Наскільки Віндафрена був збуджений, настільки ж спокійним лишався гладкий царедворець Барзан, а худенький низенький оповісник Сугур так лукаво дивився на Віндафрену, що той геть знетямився від люті. Вихопивши меч, він обкарнав носи та вуха обом царедворцям. Це сталося так швидко, що Віндафрена й сам не збагнув, коли та як. Ошелешені від болю та страху Барзан і Сугур кинулися з криками втікати, а в нього раптом пропало всіляке бажання розмовляти з царем.
Коли Віндафрена прийшов додому, на серці було якось тоскно. Він зовсім не збирався розправлятися з тими ненависними для нього царськими слугами, сьогоднішня подія здавалась йому підстроєною злим ворогом богів і людей. І що довше він про це думав, то тоскніше ставало в нього на серці, мов од передчуття великого неминучого лиха.
Й коли надвечір за ним прийшла царська сторожа, він байдуже дав одвести себе до царських в'язниць.
А в царському палаці знялася тривога. Дар'явауш не без жаху подумав про те, що шестеро його найближчих соратників учинили між собою змову й вирішили скинути свого ставленця й посадовити царем іншого, бо цей зазнався й перестав шанувати їх.
Страх змусив Дар'явауша вислати вірну сторожу в усі кінці столиці. Незабаром сторожа привела до палацу Утану й Багабухшу, Ардуманіша, Відарну й Гаубаруву, й цар заходився розпитувати й пристрасно допитувати кожного з них. Допити показали, що ні Утана та Багабухша, ні Ардуманіш, Відарна й Гаубарува не змовлялися з Віндафреною[4]. Тоді Дар'явауш зробив єдино припустимий для себе висновок: Віндафрена сам вирішив убити його й стати замість нього царем. Зрадникові належала страшна кара.
Дар'явауш звелів схопити всіх родичів підступного Віндафрени й скарати їх за посягання на священне царське життя.
Рід Віндафрени був чималий, тож в усій столиці знялося страшенне голосіння та плач, а дружина Віндафрени з самого ранку приходила під мури царського палацу, ревла, рвала на собі волосся й просила Дар'явауша зласкавитися з нещасних.
Так тривало кілька день, Дар'явауш урешті не витримав і наказав прогнати жінку за мури міста; це також нічого не дало, бо плач нещасної жінки був такий голосний, що його не годні були спинити навіть столичні мури. Віндафрениній дружині почали приголошувати сотні мешканок столиці, Дар'явауш далі не зміг терпіти й звелів переказати нещасній жінці так:
— Цар царів зласкавився й зглянувся над тобою: він дозволяє тобі забрати додому одного з твоїх приречених до страти родаків.
Жінка спочатку не повірила й перепитала.
— Після страти, чи як?..
— Зараз. Вибирай собі одного й веди додому живого-здорового!
Жінка зраділа: їй дозволено врятувати від смерті одного з найближчих родичів і подарувати йому життя!
Здерши з голови намітку й молитовно простягши до неба руки, вона почала вигукувати слова вдячної молитви:
— О, хвала вам, боги праведні! Хвала вам, володарі семи небес, що напоумили найсвітлішого на таку милосерду думку, дайте ж йому, всемогутні, щасливої старості та багато діток у дім!..
Щось наче непокоїло жінку, якась невиразна думка змушувала затамовувати подих і вривати слова подяки небесним та земним богам, але вона так само невиразно собі заперечувала:
— Знайшовши золотого, не ремствуй, чому не знайшла двох...
Жінка знову набирала повні груди повітря й далі проказувала слова перерваної молитви:
— О, сину матері божої Ахурамаздо, пошли йому добре здоров'я! О, сину Ахурамазди голубого, найзолотіший Мітро, дай йому довгі-довгі літа!..
Та думка знову не давала їй спокою, а слуга царський, що приніс їй щасливу вість, заходився розтлумачувати:
— Ти, звичайно, молися, тільки ж не дуже довго, бо поки перелічиш усіх небожителів, усім твоїм родичам постинають голови. Біжи до царських в'язниць, кат уже також усе знає.
Віндафренина дружина оббігла кругом царського палацу й опинилася біля в'язниць. Головний кат справді був попереджений про ласку царя царів і дозволив жінці забрати додому будь-кого з приречених. Він одімкнув ковані двері з кедрових колод, упустив її всередину й сказав грубезним голосом, киваючи кудись у темний куток:
— Отам твій чоловік Віндафрена з обома вашими синами. Кого хочеш, того й забирай. Та мерщій, поки найясніший не передумав.
— Мерщій, мерщій... — бездумно повторила за ним жінка. — Мерщій, мерщій...
— Що ти мене передражнюєш! — гримнув кат. Оте бездумне торочіння жінки його раптом образило. — Думаєш, я дбаю про себе, коли кажу тобі «мерщій»? Мені з того користі ніякої, самі збитки. За кожну відрубану голову мені платять по срібнякові, а через тебе матиму тепер менше на срібняк. Отож забирай одного свого дурня додому, а якщо він людина путяща, то хай узавтра відшкодує мені збиток і принесе з дому бодай срібняка.
Жінка слухала теревені ката й нічого не чула, а коли він це збагнув, то ще дужче розсердився:
— А ти думала як! У мене вдома три жінки й сімнадцятеро діток. І кожному дай! Я не такий багатий, як твій чоловік Віндафрена. І не такий, як твої брати. Я замолоду орав землю ралом і сіяв пшеницю та сою, та хіба ралом вигодуєш таку сім'ю! Тож і пішов рубати в столиці голови таким, як твій чоловік та твої брати!..
Він урешті майже силою підтрутив ошелешену жінку всередину, а сам причинив двері й став знадвору, тепер уже сам собі бурмочучи щось під ніс.
Жінка довго стояла й намагалася розгледіти в темряві людей, але після денного світла в кам'яному мішку було темніше, ніж глупої хмарної ночі. Чулося лише шарудіння соломи та схвильоване сапання багатьох живих істот. Жінка заплющила очі й стояла так дуже довго, а коли розплющила їх і глянула навкруги, то побачила всіх, хто був у тісній смердючій в'язниці. Насамперед упізнала своїх синів. П'ятнадцятирічний Мербал стояв трохи осторонь, він завжди соромився виказувати почуття до матері. Зате дванадцятирічний Агбал стояв упритул біля неї й заглядав у вічі переляканими очима: Агбал був тонкосльозий і не соромився цього.
Жінка схопила молодшого в обійми й заголосила. Вона хтозна-скільки не могла заспокоїтися й розповісти всім своїм нещасним родичам, якого щастя удостоїв їх богорівний цар. Потім таки вгамувала ридання, але й після цього не могла нічого сказати, бо ота невиразна думка знову вискочила наперед усіх інших думок. Тепер жінка вже могла б її висловити, але зумисне не хотіла висловлювати: поки слово крутиться в голові, воно нікому не загрожує, та тільки-но зірветься й забринить у повітрі, як негайно перетворюється на означену ним річ.
Так нічого й не сказавши бранцям царської в'язниці, вона вийшла в двері, які пильно стеріг кат, і пішла навмання вже спохмурнілими надвечір вулицями перської столиці.
Городяни зустрічали її й поступались дорогою, бо про царську ласку та неласку знали вже всі. Страта мала відбутися завтра вранці посеред торжища, як відбувалися досі всі страти.
Жінка ходила й ходила спорожнілими вулицями до пізньої ночі — додому прибилася незадовго до перших півнів.
Стривожені такою довгою відсутністю господині, челядниці почали запопадливо обмивати їй ноги й хотіли нагодувати, але вона відмовилась од їжі, потягла ноги до своїх почивальних покоїв і вдягнена впала на ліжко.
Сльози знову полилися з очей, і знову з горла вихопилися крики розпачу, бо жінка нарешті відчула всю підступність милості перського царя. Їй долею надано право пощадити або знищити. Пощадити одного, а знищити всіх.
Маги казали, що перська богиня долі — сліпа й глуха, й тепер жінка позаздрила тій богині.
— Їй легко на світі живеться! — крізь сльози ремствувала вона. — Долі однаково, кого наділити щастям, а кого — лихом. Доля все одно не бачить і не чує людей. А що робити мені, о боги небесні?..
Жінка певний час мовби наслухала, чи не підкаже їй чогось бог чи богиня, але ніхто нічого їй не підказував, і тоді вона завила дикою вовчицею, в якої відібрали вовченят:
— О, сини мої, соколики! Чи я вже така дурна мати, що забула про своїх дітей? Хіба ж не я вас породила-викохала? Акбале, ти ж мамин мазун. Ти наче те ласкаве телятко, якого залюбки нагодує кожна корова, бо воно таке тендітне та мале, чиє материне серце не здригнеться? Я ж тебе, Акбале мій маленький, найбільше пестила й найдовше носила на руках. Бо тільки-но гляну в сонячні твої оченята, коли ото в них на віях затремтить сльоза, то в мене од жалощів усе всередині перевертається... А ти, мій орлику, молоденький Мербале, старший синочку мій! Хіба я тебе люблю менше від твого молодшого брата Акбала? Вас у мене п'ятеро, доньок і синів, і всіх вас я люблю однаково, ви наче п'ять пальців у мене на руці, хоч якого вріж — боляче... Ти, Мербале, змалечку був схожий на неприручене вовченя, мабуть, лише я знаю, яке в тебе м'яке серце і яка добра душа!.. Просто ти стидаєшся показувати їх людям...
[4]
Цих перських сановників греки називали відповідно — Отан, Мегабіз, Аспафін, Гідарн, Гобрій та Інтафрен.