Родриґес, літо 1918–1919 років
Нарешті — свобода, море. Протягом цих жахливих років, цих мертвих років, я чекав лише цього — миті, коли я опинюсь на палубі теплохода, у натовпі демобілізованих солдатів, що повертаються до Індії, до Африки. Зранку до вечора ми дивимося на море, навіть уночі, коли місяць освітлює корабельний бурун. Минули Суецький канал, ночі дуже теплі. Ми втікаємо з трюмів, аби спати на палубі. Я загортаюся у свою військову ковдру, єдиний спогад, який я везу з війни, окрім гімнастерки хакі і парусинового солдатського мішка, у якому лежать мої папери. Вже так давно я сплю на землі, у болоті, що дерев’яна палуба із зоряним куполом над головою мені здається раєм. З іншими солдатами ми спілкуємося креольською, піджином, співаємо, розповідаємо безкінечні історії. І вже війна, пропущена через фантазію оповідача, перетворюється на леґенду. На палубі поруч зі мною мешканці Сейшел, Маврикія, південноафриканці. Але жодного мешканця Родриґеса з тих, які відгукнулися на заклик разом зі мною тоді, перед будинком телеграфу. Пригадую радість Казимира, коли його назвали. Невже я єдиний, хто, дякуючи вошам, вижив у цьому бойовиську?
Думаю про Лауру. Коли є можливість, іду на ніс корабля, стаю біля лебідки і дивлюся на горизонт. Думаю про Лаурине обличчя, дивлячись на темно-синє море, споглядаючи хмари. Ми у відкритому морі поблизу Адена, потому минаємо мис Ґардафуї, ідемо до тих великих портів, від самих тільки назв яких ми починали мріяти, Лаура і я, у часи в Букані — Момбаса, Занзибар.
Ми йдемо до екватора, і повітря вже розпечене, ночі — сухі, осяяні зірками. Я стежу за летючими рибами, альбатросами, дельфінами. З кожним днем мені здається, що я краще бачу Лауру, майже чую її голос, вловлюю іронію, коли вона сміється, пригадую блиск її очей. В Оманській затоці ми потрапляємо у жахливу бурю. На небі — ні хмарини, але шалений вітер обрушує на теплохід, на цю плаваючу скелю, усю силу морського тарану. Корабель кидає з боку в бік, він важко йде, хвилі заливають нижню палубу, де ми перебуваємо. Хочемо ми чи ні, а мусимо покидати наш «курорт» і спускатися до відразливого пекла трюму. Матроси повідомляють нам, що йдеться про хвіст циклону, який рухається на Сокотру, і, справді, того самого вечора на корабель налітає тропічна злива, затоплює трюми. Ми замінюємо один одного біля помп, доки у нас під ногами тече вода, змиваючи сміття і нечистоти. Але коли на морі і в небі настає спокій, повертається краса! Навколо нас блакитне безмежжя моря, по якому повільно, широко пливуть довгі хвилі із шляркою піни на гребенях.
Стоянки в портах Момбаси і Занзибару, перехід до Таматаве — усе це відбувається дуже швидко. Я майже не залишав свого місця на палубі, лише вдень, під час сильної спеки, чи в зливу. Я не зводив, так би мовити, з моря очей, дивився, як змінюється його колір і настрій: воно буває спокійним, без хвиль, іноді тремтить від вітру, буває також занадто суворим, без обрію, сірим від дощу, зрідка бушує, кидає на нас свої водяні гори. Знову думаю про Зету, про подорож в Англійську затоку. Все це здається таким далеким — Ума, що не йде, а летить по річковому піску з гарпуном у руці, її сонне тіло поруч зі мною під сяючим небом. Тут нарешті, завдяки морю, до мене повертаються ритм і колір мрії. Я знаю, що маю повернутися на Родриґес. Це в мені, мені необхідно туди. Чи Лаура зрозуміє?
Коли довга пірога, що снує на рейді Порт-Луї, нарешті пристає до причалу, натовп, ґвалт, запахи оглушують мене, як у Момбасі, і на якусь мить у мене виникло бажання повернутися на теплохід, який збирався йти далі. Але раптом у тіні дерев Інтендантства я помічаю Лауру. Через мить вона стискає мене в обіймах, тягне вулицею до вокзалу. Незважаючи на хвилювання, ми розмовляємо не поспішаючи, наче розлучилися лише вчора. Вона розпитує мне про подорож, про військовий шпиталь, згадує про листи, які написала мені. Потім каже: «Чому вони постригли тебе, наче каторжника?» І я мушу зізнатися, що це через воші! Вона на мить замовкає. Потому знову продовжує розпитувати про Англію, про Францію, поки ми йдемо до вокзалу вулицями, яких я вже не впізнаю.
За всі ці роки Лаура змінилася, і я гадаю, якби вона не стояла осторонь, одягнена в ту саму білу сукню, яка була на ній, коли я від’їжджав на Родриґес, я б не впізнав її. У вагоні другого класу, який їде до Роз Хіл[38] і Катр Борн[39], помічаю, яка вона бліда, у неї синці під очима, гіркі зморшки в кутиках рота. Але вона все ще гарна, з вогником в очах, з цією тривожною жвавістю, яку я люблю в ній, але ще є в ній якась втома, якась ослабленість.