Серце стискається, коли ми підходимо до будинку в Форест-Сайді. Під дощем, який, здається, не припиняється роками, він ще темніший і ще сумніший. З першого погляду помічаю, що веранда ось-ось розсиплеться, невеликий садок заріс бур’янами, побиті шибки затулені обгортковим папером. Лаура помічає мій погляд і каже: «Ми тепер бідні». До нас виходить мати, зупиняється на сходах веранди. Її обличчя напружене, схвильоване, без усмішки, вона прикриває очі рукою, наче намагається вгледіти нас. Проте ми лише за кілька метрів. Я здогадуюсь, що вона майже сліпа. Коли я підходжу до неї, беру її руки в свої. Вона довго мовчки притискає мене до себе.
Попри відчай, занедбаність у будинку, того вечора я — щасливий, і наступними днями теж. Я давно не був таким щасливим. Мені здається, що я знайшов себе, що знову став самим собою.
Грудень. Незважаючи на дощі, які щодня пополудні обрушуються на Форест-Сайд, це літо найкраще і найбезтурботніше, з тих, які я знав. Дякуючи грошенятам, які я отримав у день демобілізації — разом з медаллю «За військову доблесть» і медаллю «За особливі заслуги на полі бою», а також чинові унтер-офіцера, на деякий час ми захищені від нужди, я можу досліджувати місцевість, як мені заманеться. Лаура часто вирушає зі мною, ми їдемо велосипедами, які я купив у Порт-Луї, через тростинові плантації до Генрієтти, до П’ятнадцяти Кантонів. Або дорогою, захаращеною возами, їдемо на Маебур до Нової Франції, затим ґрунтовою дорогою до Клюні або через чайні плантації Буа Шері[40]. Вранці, коли ми виїжджаємо з туманного Форест-Сайда, сонце освітлює темне листя, вітер хвилюється на тростинових полях. Ми безтурботно їдемо, поминаючи калюжі, я — у своїй гімнастерці, Лаура — у білій сукні і великому солом’яному капелюсі. На полях жінки, одягнені у ґанні, припиняють роботу, аби подивитися на нас, коли ми проїжджаємо повз них. На дорозі до П’ятнадцяти Кантонів близько першої години дня ми зустрічаємо жінок, що вертаються з поля. Вони ідуть повільно, хитаючи своїми широкими спідницями, з мотиками на голові. Вони звертаються до нас креольською, глузують з Лаури, яка крутить педалі, затиснувши між ногами поділ сукні.
Якось по обіді ми з Лаурою минаємо П’ятнадцять Кантонів, переїжджаємо через річку Рампар. Дорога така погана, що ми змушені залишити велосипеди, поспіхом ховаємо їх у тростині. Попри спеку, місцями дорога нагадує болотяний потік, ми змушені роззутися. Як колись, босоніж йдемо по теплому намулу, Лаура підтикає сукню на зразок індуських штанів.
З калатанням серця іду вперед, у напрямку вершин Труа Мамель, які, наче химерні термітники, підносяться над тростиновими полями. Небо, ще мить тому ясне, затягується великими хмарами. Але ми не звертаємо на них уваги. Охоплені однаковим бажанням, ми йдемо якомога швидше, не зупиняючись, через гостре листя тростини. На березі річки Папайя закінчується плантація. Потім — великі, вкриті травою поля, на яких на чималій відстані видніються купи чорного каміння. Лаура називає їх могилами праведників через тих людей, які померли від роботи на плантаціях. Далі за цим диким полем між вершинами Труа Мамель розкинулась просторінь прибережних земель від Вольмара до Чорної річки. Коли ми виходимо на перевал, морський вітер шмагає в обличчя. Великі хмари біжать над морем. Після спеки серед тростинових полів ми наче п’яніємо від вітру. На мить зупиняємося, дивимося на краєвид, що розкинувся, наче не минуло стільки часу, наче лише вчора ми поїхали з Букана. Я дивлюся на Лауру. Її обличчя суворе і замкнуте, вона важко дихає, і, коли повертається до мене, я бачу, що на її очах блищать сльози. Вона вперше бачить край нашого дитинства. Лаура сідає на траву, я вмощуюсь поруч. Ми мовчки дивимося на пагорби, темні лінії струмків, випуклості рельєфу. Дарма я шукаю наш будинок поблизу берегів Буканської річки за Вежею Тамарен. Зник будь-який слід помешкання, на місці хащів — великі обгорілі поля під паром. Першою починає говорити Лаура, наче, аби відповісти на запитання, які я ставлю сам собі:
— Нашого будинку там більше нема, дядько Людовік усе давно зніс, гадаю, коли ти був на Родриґесі. Він навіть не дочекався, поки судове рішення набере чинности.
Мене душить гнів:
— Але навіщо, як він наважився?
— Він сказав, що хоче використати землю під тростину, що будинок йому не потрібен.