Ви відчуваєте? Сіра проза життя, шановне панство, поєднується з високою романтикою кохання! І це надає геніальних рис великій симфонії буття, що здіймає нас над Гременцем, над Дніпром, над Україною, над… над… Стоп!
Хлопець, що останні півхвилини махав руками над клавіатурою комп’ютера, наче диригував величезним оркестром, зненацька завмер: в дальньому кінці коридору з’явилися дві жіночі постаті. Неймовірно довгонога Рая Черевик змахувала руками, наче побачила вправи Веселина та й передражнювала його. Але не вистачало в рухах Раїси Павлівни диригентського артистизму. Різкі були рухи в Раїси Павлівни. Начебто вона вражалась тому, що розповідала їй на ходу, по спортивному зібрана, завжди впевнена у собі, Лариса Леонідівна.
Веселин напружив слух: благо, двері його «акваріуму» були нещільно причинені.
— Ну?!? Та ви що!?.. — вражалася Райка. — Просто на ваших очах?
— Угу, угу, на них, — смачно угукала шефіня. — А я, тільки-но отямилась трохи, посвідчення редакційне йому під ніс: що, мовляв, у вас тут сталося?
— А він?
— А що — «він»? Як зазвичай: за усіма коментарями до начальства, за усіма коментарями до начальства. Щоправда, другий трохи проговорився — терміновий, мовляв, наказ надійшов на затримання особливо небезпечного злочинця.
— І все?
— Все, — якось сумно видихнула шефіня, відмикаючи двері свого кабінету. — Це якби раніше, коли мене усе місто знало, бо щовечора мене, красиву, на екрані бачило, це б тоді. А зараз…
Двері зачинилися і голоси жінок стихли.
«Цікаво, — подумав Веселин, — що це за небезпечні злочинці в нашому гременецькому болоті з’явилися? Та ще й з моєю Ларисонькою беззахисною нечемно поводяться? Проти-и-и-ивні! — вишкірився, подумки пародуючи сленг певної частини людства. — Не порядок. Треба піти, з’ясувати. Просто зараз. Все одне з Ларисою Леонідівною переговорити потрібно. Хоча ні, почекаю, поки Райка зникне».
Він знову поглянув на екран монітора. «Не підходь до Лариси Леонідівні ближче, ніж на п’ять кроків, — продовжував попереджати його невідомий «mystog». — Інакше взагалі без ніг залишишся». О!.. Зараз ми тобі відповімо. Ми тобі зараз листа накатаємо турецькому султану. Або відповідь Чемберлену. Чи ультиматум Бен Ладену.
Але відповісти не вийшло. Як це не було дивно, всі спроби Грєбньова вступити в електронне листування були зарубані на кореню: зворотну адресу комп’ютер визначати відмовлявся. Цікаво! Такого бути не могло! Певною мірою, з таким феноменом Веселин ще не зіштовхувався, хоча й вважався найкращим редакційним юзером. Хтось хотів забрати в нього цю славу.
Невідомо, скільки б хлопець марудився з новою іграшкою, якби в двері «акваріума» не постукали. Грєбньов здійняв трохи ошалілі, мов у рибини, очі.
— До шефа! — потицяла відставленим великим пальцем кудись за свою спину Раїса Павлівна. — Навприсядки. Терміново викликає.
Веселин досадливо цмокнув язиком, але вже за декілька секунд поправляв краватку, тримаючи в руках невеличкий, але доволі вишуканий букетик орхідей. Райка, що було розвернулася, завмерла у напівоберту й тепер вже сама дивилася на нього круглими риб’ячими очима.
— Перепрошую, — відсунув її убік Грєбньов, поважно виходячи в коридор. — Не заважайте. Мені пані головна редакторка «Рандеву» рандеву призначила.
І коротко реготнув, проходячи повз ошелешеної Черевички. Втім, проводжаючи його поглядом, вона спромоглася — вже не великим, а вказівним пальцем — покрутити біля скроні.
«Таким чином, — простуючи коридором й намагаючись аж по маківку набратися самовпевненості, міркував Веселин, — після збору інформацій почнемо план операцій. Ти диви, віршами заговорив! Добра ознака. Отже, сьогодні — улюблені орхідеї. Завтра до них — улюблені цукерки «Мілленіум Оушн Сторі». Післязавтра — до улюблених орхідей та цукерок — улюблені парфуми «Ескада». І так далі. До цілковитої капітуляції. Збанкрутуймо Бутейка! А самі — в дамки, в дамки. Адже є ще один рівень у грі, є. Він, Артемко, не для нетямущих платників податків. А для тих, хто засидівся трохи в репортерах і має одним пострілом двох зайців вполювати. О! Можна ще в захисника жіноцтва зіграти. Треба тільки буде прикрості вигадати. А потім самому їх і розгребти».
— Дозвольте, Ларисо Леонідівно?
— Зах… Отакої! І яке ж в нас сьогодні свято?