— Якщо ти чистий, якщо ти не зробив зла, тебе простять, і ось тобі моя рука, і моя любов, і все моє життя… — Надя не договорила й заплакала. — А інакше я не можу.
Зашкарублий плащ шелеснув, і назустріч Юрієві виткнулась маленька її рука; він нахилився і поцілував цю маленьку тендітну руку, потім поклав у неї ліхтар і стулив податливі пальці.
— Так, так… Мабуть, немає в мене іншої дороги. Будь здорова, Надійко, іди, — сказав він, обережно і ніжно поправив їй хустку, що з'їхала набік, відкривши одне Надине вухо і зробивши її безпорадною, як школярку.
— Я підожду тебе… я буду чекати.
— Іди додому. Це не так швидко робиться…
Юрій ще хотів щось сказати, але, роздумавши, махнув рукою і швидко зайшов до коридора. Двері за ним зачинилися різко, наче вистрілили.
«Мабуть, на пружині…» подумала Надя, і це їй здалося дуже важливим зараз.
— Мені негайно треба бачити начальника, — звернувся Муратов до чергового.
Молодий лейтенант подзвонив комусь і за хвилину провів Муратова в кабінет. За столом сидів худорлявий полковник, під стіною стояв ще один офіцер, обличчя якого Муратов не розгледів.
— Що вам треба? — сухо спитав полковник. Юрій хвилину помовчав, дивлячись йому у вічі.
— Одинадцятого серпня я висадився в Садовську, перепливши човном Чорне море, — сказав він спокійно.
— Ага, — стрепенувся офіцер, що стояв під стіною, — це вас зустрічав Полікарпов? — спитав він радісно.
— Лейтенант Дениско! — гримнув на офіцера полковник.
— Мовчу, товариш полковник! — виструнчився лейтенант.
— Зброя є? — спитав полковник. — Зброю на стіл.
— Є, — відповів Муратов і поклав перед ним свій двадцятизарядний пістолет.
— Ну що ж, я вас слухаю, — сказав полковник, пильно його розглядаючи. — Де зараз Полікарпов, розповідайте все і швидше, — звернувся він до Муратова і глянув на годинник.
У жаркі літа на півдні України мало буває дощів. Таке літо висушить землю, спалить у степу трави, а коли настане пора відходити, воно й схаменеться: як же я дощі з собою забираю?! І кине тоді на землю горобині ночі.
Найстрашніші вони бувають на грані літа й осені. Наче дві пори року тоді схоплюються в смертельному двобої. Такі громи і такі блискавки тільки й бувають у горобині ночі. З-під темної хмари дмуть скажені вітри, ллє як з відра дощ, а блискавиці шугають між хмарами, розпорюють небо на клоччя та грякають громами об землю, наче хочуть її вбити. І як зайдуть такі ночі, то вже й спину немає. Вдень смажить жарке сонце, а щоночі гримить, палахкотить небо, збурене дикими вітрами, і полоще землю прохолодними дощами.
Коли Муратов прийшов у старий парк, дерева боязко і мерзлякувато шелестіли листом. Хмара насунула низька, важка, і навіть в оцій густій темряві видно, що вона синя.
В алеї темно хоч око виколи. Дерева сплелись верховіттям, в боків суцільною стіною стоїть туя. Муратов продирався майже навпомацки, але Кенгуру помітив його за кілька кроків.
— Хто це? — спитав його Оса. — Він?
— Чого так багато метеорів? — на весь голос спитав Муратов.
— Зорі падають в серпні, — прошепотів Кенгуру. І, вхопивши за руку Муратова, рвонув його до себе. — Ти можеш тихіше? — злісно шипів він хвилюючись.
— Нікого тут нема, — заспокоїв його Муратов. — І потім — хто почує при такому вітрі? Де Оса?
— Ось я, — прошепотів той з темряви. — Здоров, Шакале! — і він потиснув Муратову руку. — На, приймай.
Муратов відчув у своїй руці предмет, дуже схожий на кишеньковий ліхтар, але набагато важчий.
— Включається з допомогою кнопки, — сказав Оса, підійшовши впритул. Муратов тепер бачив його силует.
— Добре, — сказав він і повторив гучніше — Добре!
В цей час почулося шарудіння. Муратов знав: це підходили прикордонники. Оса вихопив пістолет і пригнувся.
Муратов стрибнув на нього збоку, схопив за руку з пістолетом і коротким, добре завченим ударом знизу повалив його на землю. Пістолет Оси лишився у Юрія в руці.
В цей час по алеї почувся тупіт. Муратов обернувся до Кенгуру.
— Зрадник! — прошипів той, судорожно вириваючи свій пістолет. Муратов натиснув курок, але пістолет Оси був на запобіжнику. Тоді Муратов по-кошачому зігнувся і стрибнув на Кенгуру. Але той випередив Муратова: він ударив його пістолетом по голові і кинувся до моря, намагаючись ступати беззвучно. Але кроки його почули, і напереріз йому кинулися Безбородько та Ібрагімов.
— Стій! — почувся грізний окрик.