— Що ж мені, у кожного паспорт запитувати? — сказала вона і відвернулася, ображено скрививши красиві губки.
— У мене бізнес, — додав господар салону, — а за своїми дітками нехай батьки краще наглядають.
— Ви порушуєте закон, — суворо сказав слідчий.
— Нічого я не порушую. У вас є протокол? Немає протоколу! Тому я нічого не порушую. Але я готовий підписати протокол і сплатити штраф, лише знайдіть палія.
На вулиці слідчий замислився. Мотивів для злочину могло бути два: підступи конкурентів та помста. Поруч іншого салону не було, отже, конкуренти відпадали. Залишалася помста. Помста за крупний програш. А програвся напередодні саме Сергій Воронецький. Кошкін розпитав про підозрюваного у дільничного міліціонера. Той про Воронецького нічого доброго не сказав:
— Так це… Сергію Васильовичу! Він же на моїй дільниці перший хуліган і розбишака! Якщо ви мене його позбавите — свічку за ваше здоров'я поставлю, їй-бо!
Наступного дня слідчий вирушив до Сергія Воронецького додому. Двері відчинила неохайно вдягнена, немита й нечесана тітка.
— Ну? — непривітно запитала вона.
— Я з міліції, ось моє посвідчення, — показав документ слідчий. — Воронецькі тут мешкають?
— Тута, — відповіла тітка.
Чутливий ніс старшого лейтенанта вловив неприємний запах горілчаного перегару, змішаний із тютюновим смородом.
— Сергій — ваш син? — продовжував він свої запитання.
— То й що?
— То син чи не син?
— Ну, син.
— Він удома?
— Сергійко, чи що? А де ж йому бути у таку рань? Дрихне, мабуть…
— То ви що, не знаєте, вдома син чи ні?
Тітка гикнула, достала з кишені пачку цигарок і закурила:
— А куди він дінеться? Де б не вештався, все одно до рідної матері повернеться.
— Ну-ну, — саркастично зауважив старший лейтенант. — Ведіть мене до нього.
— З якого дива? — стала на дорозі господиня. — У вас ця… Санкція є? — і знову гикнула.
— Для того, щоб побалакати з вашим сином, мені жодної санкції не потрібно. Або пропустіть мене до нього, або ведіть його сюди.
— Ну, проходьте… — Жінка зробила крок убік, звільняючи прохід. — Догрався, поганець! І що він накоїв?
Слідчий неприязно поглянув на цю нечупару.
— Це ми зараз у нього запитаємо.
Серга міцно спав. Із першого погляду було зрозуміло, що жіноча рука вже давно не давала ладу не тільки цій кімнаті, а й усій брудній та занедбаній квартирі. Простирадла на ліжку були сірі, не прані, мабуть, років сто. На старому пошарпаному столі стояла недопита пляшка пива та попільничка з недопалками. Слідчий похитав головою і, вказавши на стіл, докірливо сказав:
— А йому навіть і шістнадцяти немає.
— А вам що до того? — неприязно пробурмотіла господиня.
— Воронецький, прокидайся! — почав термосити Сергу слідчий. — Прокидайся, хлопче…
Серга закліпав сонними очима. Спочатку він побачив матір і, звертаючися до неї, запитав:
— Чого тобі?
— Скільки разів я тебе попереджала: не вештайся де попало… Дострибався? Міліція до тебе прийшла.
— Міліція? — здивувався Серга, перевів погляд на слідчого та сів на ліжку. — Нащо міліція? Чому міліція?
— Воронецький, ви грали позавчора у салоні ігрових автоматів, що через дорогу від вашого дому?
Серга наморщив лоба, згадуючи, що ж було позавчора, а потім невпевнено відповів:
— Ну, грав… Здається…
— І програли велику суму?
— Ну, не таку вже й велику…
Мати аж підскочила:
— Звідки в тебе гроші? Яка велика сума, пане слідчий? Та у нього від народження у кишені вітер свище!
— Помовчіть, громадянко Воронецька! Краще треба було за сином дивитися, тоді такі питання б не виникали. Отже, програв, — слідчий знову глянув на Сергу. — А де ти був учора з сімнадцятої до вісімнадцятої?
— Учора? Вчора… А! Вчора у цей час я був на Хрещатику.
— Що там робив?
— Гуляв, — знизав плечима Серга.