— Чи може хтось це підтвердити?
Серга подумав:
— Ніхто. Я просто гуляв.
— Ось так… Отже, алібі в тебе немає. І пиво, я дивлюсь, у скляних пляшках п'єш? А бензинчик-то у салон саме в такій скляній пляшці закинули! Громадянине Воронецький, — проговорив слідчий, карбуючи кожне слово, — ви затримуєтеся за підозрою у навмисному підпалі салону ігрових автоматів.
— Я?!! — аж захлинувся від подиву Серга. — Але я не підпалював!!!
— Розберемося, — незворушно відповів слідчий. — Збирайся, поїдеш зі мною.
— Ану стій! — обурилася мати. — Як збирайся? Куди забирайся? Адже він ще неповнолітній!
— А вам, громадянко Воронецька, я би порадив краще за сином дивитися! А то як би за ним конвой не почав наглядати. Давай, Воронецький, збирайся!
Під материні охання та стогін Серга почав натягувати штани, а потім, плутаючися пальцями, застібати ґудзики на сорочці. Сергу повезли на старій міліцейській «Волзі», а за годину весь двір знав: Серга підпалив салон ігрових автоматів пляшкою бензину за те, що програв «однорукому бандитові» купу грошей.
Новину про арешт Серги за підпал салону ігрових автоматів принесла додому мати. Вона поверталася з роботи і на хвилинку зупинилася біля лави, що стояла поряд з під'їздом. На лавочці завжди сиділо кілька бабусь, які знали все і про всіх. Льоха давно вже помітив незвичайну особливість цієї біляпід’їздної лавочки, яку про себе називав «інформаційною». Лава ніколи не була порожня. Причому неважливо, яка бабуся на ній сиділа, але ця бабуся була у курсі всіх справ. Пошта «ОБС», чи «одна бабця сказала», працювала набагато краще, ніж Інтернет та всі телефонні провайдери разом узяті. Мамі було достатньо постояти біля лавочки усього хвилинку — і вона дізналася всі новини двору, у тому числі й головну — про арешт Серги. Мабуть, лавочка також була зоряним буєм якоїсь невідомої цивілізації, таким собі інформаційним вузлом, головним нервом новин, бо працювала підозріло чітко й безвідмовно. Вдома мати тут же вирішила скористатися приголомшливою новиною як негативним прикладом у виховних цілях.
— Ось, бачиш? — сказала вона синові. — Цей Серга батьків не слухався і довештався до міліції!
— Що значить: «довештався до міліції»? — не зрозумів Льоха.
Рудий кіт зацікавлено висунувся з дверей кімнати та прислухався до розмови.
— Ти бач? — кивнула мати у бік кота. — Наче розуміє, про що розмова, — і тут же перевела погляд на сина. — А ось так, до міліції! Заарештували його. Так, так… Заарештували! За підпал салону ігрових автоматів.
І мама з такими подробицями розповіла про цей жахливий злочин, наче бачила все на власні очі або принаймні була тим самим експертом, який знайшов залишки пляшки з-під бензину.
— Власне кажучи, — продовжила мати, — я теж рада, що цей клятий салон спалили. Хто їх взагалі дозволяє відкривати? Жах якийсь… Середньовіччя… Заробляти гроші на людських пороках!
Мати ще довго щось розповідала про продажні власті, зникаючі бібліотеки та погані приклади у кіно. Усе терпляче вислухавши, Льоха зайшов до себе у кімнату, щільно зачинив за собою двері й сів на ліжко. Кіт вмостився поруч.
— Манямо, ти все чув і все зрозумів? Серга заарештований.
Кіт з невідомої причини (можливо, від хвилювання) знов почав шепелявити.
— Коли ми прийшшшшли з Хрещщщщатика, шшшалон вжжже шшшгорів?
— Так, Манямо, я тебе розумію. Ми звідти їхали додому хвилин сорок.
— Авжежжж… Я цього Шшшергу там бачив. На Хрещщщатику. Не міг він шшшалон підпалити. Його там не було.
— Хай цей Серга і гад останній, але заарештували його нечесно, — зробив висновок Льоха.
— Так йди та шшшкажи, що його там ну було. Шшшкажи, що Шшшерга у цей чашшш був на Хрещщщатику.
— Не все, Манямо, так просто.
Льоха підвівся і пройшовся по кімнаті:
— Що я скажу? Що Сергу бачив на Хрещатику мій друг, прибулець з іншої планети, який живе у мене у котячій подобі? Ти знаєш, де я опинюся за п’ять хвилин після такої заяви?
Кіт почухав лапою за вухом:
— Не шшшнаю де, але десь точно опинишшшся.
— Ось-ось…
— Так шшшкажи, щщщо ти його бачив, — продовжував шипіти Маняма.
— Але ж я його не бачив! А раптом ти обізнався? Твої очі — це не мої очі. Тим більше, з моїм зором… Ні, не вийде, — Льоха знов сів на ліжко і замислено склав руки на грудях.
— Щщщо робити? — прошипів кіт, сівши стовпчиком на хвіст і також склавши лапи на грудях.
— Льошику, вечеряти будеш? — До кімнати зазирнула мати. Побачивши кота, який сидів у позі задумливої людини, мати охнула і схопилася за двері. Маняма відразу зіскочив на підлогу й потерся об мамину ногу.