Вони припали до щілин. За парканом виявилася величезна яма, де вовтузилося кілька людей. Раптом один скрикнув, відкинув у бік маленьку лопатку і схопив пензлика. Обережно і ніжно, як мама наносить зранку на обличчя макіяж, чоловік почав змахувати пензликом піщинки зі знахідки — чогось прямокутного та невеличкого. Льоха здалеку не міг розгледіти, що саме то було. Усі учасники розкопок покидали свої знаряддя й зібралися у кружок. У розкоп з боку музею вже біг бадьорий стариган — мабуть, керівник робіт. Він безцеремонно розштовхав робітників і бережно узяв у руки знахідку. Хлопці прислухалися.
— Цікаво. Дуже цікаво… — голосно сказав стариган. — Це що ж таке? На скіфів не схоже… І на греків теж… І не візантійщина… Дуже, дуже дивовижна знахідка!
Оскільки дивитися більше було нічого, Льоха потягнув Маняму до музею. Бабуся у касі продала їм квитки, і вони увійшли до першого залу, де подивилися якісь черепки. Проходячи повз прочинені двері, вони знов побачили того самого старигана, котрий забрав знахідку у розкопі. Дід вискочив з кімнатки, тримаючи знахідку на долоні, і зіткнувся з Манямою. Знахідка злетіла з його долоні, і якби Льоха не вхитрився підхопити її у повітрі, вона б, скоріше за все, впала б на підлогу й розлетілася на друзки.
— Ай! — вигукнув стариган. — Ви!!!
— Ой, — луною відізвався Льоха, — ви ж дивіться, куди йдете!
— Я тобі подивлюся! — раптом скипів дід. — Дай-но сюди!
— Оце такої! — образився Льоха. — Я вам, можна сказати, врятував надзвичайно цінний експонат, а ви ще на мене нагримали.
— Не вештались би тут, і рятувати нічого не потрібно було б! — на вгавав дід. — Теж мені! Вештаєтеся, вештаєтеся…
— А що, не можна? Ми ж до музею прийшли чи як? — теж завівся Льоха.
Схвильований дід поводився не дуже чемно. Що він кричав далі, Льоха вже не слухав. Він не міг відвести погляду від знахідки, простенької прямокутної коробочки, ще не повністю очищеної від землі, що налипла на ній. Дрібничка, що пролежала у землі вісім століть, а може, й більше! Льоха наче відчув подих цих століть, що пролетіли над цією землею. Як же так? Ця штука лежала у землі, коли билися на Куликовському полі, цар Іван Грозний народився, прожив, поселивши у душі своїх підданих жах перед царською всемогутністю, і помер. Петро Перший розбив шведів під Полтавою, Наполеон узяв Москву, наші перемогли Гітлера, а ця штука весь цей час лежала в землі і лише зараз, на їхніх очах, її дістали?! Мати моя рідна!..
Увесь цей час, доки вони з Манямою ходили по музею, приєднавшись до якоїсь екскурсії, Льоха не міг забути простенької коробочки, яка пронизала вісім сторіч і була знайдена в землі на їхніх очах. Як просто, і разом з тим, як складно і дивно! За дві години вони вийшли на сходи музею і знов підійшли до розкопу. Мабуть, був час обіду, у ямі ніхто не вовтузився, і дивитися не було на що. Вони спустилися донизу Андріївським узвозом. Маняма по дорозі з цікавістю роздивлявся матрьошок-президентів, військові капелюхи та паски, нагороди та старі книги, дрібнички з різних матеріалів, і закидав Льоху питаннями. Льоха відповідав, але, на жаль, знав він далеко не все. Після чергового запитання він дав собі слово щось почитати з історії — набридло червоніти від сорому.
Додому вони повернулися вже далеко по обіді, втомлені та зголоднілі. Біля Льошиного під'їзду зі своєю старенькою «Волгою» колупався сусід, пенсіонер Дмитро Олександрович.
— Доброго дня, Дмитре Саничу, — ввічливо привітався Льоха.
— Доброго, доброго, — кивнув Дмитро Санич.
— Що, знов карбюратор дістає? — поспівчував Льоха.
— Задовбав, клятий! — погодився пенсіонер.
— Зовсім інша справа — сучасні машини, — продовжив Льоха. — Інжектор! Прямий вприск! «Луді» там, чи «Хюндай»… Карбюратором і не тхне! І безпечно, і надійно, і економічно… — Льоха замовк на півслові, а потім витріщився на «Волгу» і пробурмотів несподівано: — Дуже цікаво…
— Що цікаво? — не зрозумів Маняма, оглядаючи стару машину, а коли відійшли подалі, знизав плечима: — Це ж металобрухт!
— Я не про це, — відповів Льоха, — я зовсім не про це.
— А про що?
Петько слухняно йшов за братом Іовом. Коридор був таким вузьким, що плечі монаха торкалися стін. Освітлювався він маленькими віконцями, закритими тоненькими пластинками слюди. Віконця теж були вузенькі, зо два кулаки завширшки.