Розділ 18. Що таке пофігізм?
— Ви не маєте можливості надати мені допомогу! Ніхто не може допомогти мені думати. Ви що, можете думати за мене? — Фьюфел ображено закопилив губу, помовчав трішки і впевнено закінчив: — Думати за себе можу лише я сам!
— Безперечно! — погодився Флоквел. — А про що ви так посилено розмірковуєте, шановний Фьюфеле?
— Ми, пофігісти, завжди думаємо лише про одне: на фіга все це потрібно?
— Що усе? — не зрозумів Мозя.
Тубілець важко зітхнув. Бесіда дратувала його, але прибульці відступати не збиралися, і Фьюфел вирішив: краще задовольнити їхню цікавість, ніж витрачати час на пояснення.
— Ось це усе! — Фьюфел зробив округлий жест руками. — І я у тому числі. Ось дерево, наприклад. Воно потрібне для того, аби я їв його плоди. Воно годує мене, правильно? А коли мене тут не було, хто їв ці плоди? Вони падали і гнили… Дерево тоді ж було не потрібне! Тоді звідки і нащо воно з'явилося?
— А навіщо це вам потрібно знати? — поцікавився Флоквел. — Ви що, не можете жити просто так?
— Як це просто так? — здивовано підняв брови Фьюфел. — А думати тоді над чим?
— Так вам же все одно усе пофігу! Тоді яка різниця, додумаєтеся ви до чого-небудь чи ні? Хоча б, наприклад, ось до цього, — Флоквел скопіював округлий рух Фьюфела.
— Ви мене не плутайте! — розлютився тубілець. — Мало мене дістають тут усякі, — він неприязно подивився у бік кущів, — так тепер і ви на мою голову невідомо звідки звалилися! Йшли б ви своїм шляхом і не відволікали мене. Ні, ви лише погляньте на них, — невідомо кому поскаржився Фьюфел, — прийшли і не дають думати. Уся планета над цим думає, а ви тут дурницями займаєтесь!
— Уся планета? — здивувався Флоквел.
Агент озирнувся довкола. Навіть ознак будь-якої цивілізації він не побачив. Тільки дерева, трава, сонце на півнеба, тубілець та підозріле ворушіння у кущах.
— Хто там ворушиться? — запитав Мозя у тубільця.
— Та відбрунькувався від мене місяць тому. Відбруньковінь… їсти хочу! Пити хочу! То на спині жити не давав, спиногриз! А зараз ось знову… На! — Він кинув у кущі кілька зелених плодів. — Спробуй тут роздумувати над проблемами світової цивілізації!
При цих словах Флоквел ледь не подавився зеленим плодом, зірваним з дерева на пробу:
— Над проблемами, вибачте, чого?
— Світової цивілізації. Може, ви і слів таких не чували?
— Мозю, відійдемо, поговоримо, — тихо сказав Флоквел другові, — щось мені тут не все зрозуміле.
Вони відійшли метрів на десять від тубільця, який, здавалося, полегшено зітхнув і застиг на своєму пеньку, навіть очі заплющив, аби сонячне світло не відволікало його від глибоких роздумів.
— Мозю, — обернувшись спиною до тубільця, почав Флоквел, — це повна маячня! Він каже такі речі, про які не може знати. Планета, світова цивілізація, суть буття… Ти глянь на нього, він же дикун! Як Фьюфел може знати про те, над чим ламають голови інші пофігісти, якщо він з ними не спілкується, та й у принципі спілкуватися не може? У нього ж немає жодних засобів зв'язку.
— Твоя правда! А як же інформація у довіднику про абсолютний розум? — запитав Мозя.
— Подумаєш, нема засобів зв’язку! Розумники! — чітко прозвучало у Флоквела в голові. — Ви хоча б запитали, а чи потрібні вони мені?
— Що ти сказав? — одночасно запитали рятувальники один одного, і так же одночасно відповіли: — Та нічого я не говорив!
Обидва повернулися до тубільця. Той, наче нічого не сталося, продовжував зосереджено роздумувати про сутність буття фігових пофігістів.
— Це що? Телепатія? — припустив Флоквел.
Тубілець демонстративно пересів до них спиною, ще глибше натягнувши на голову зеленого ковпака.
— Та ну вас! — чітко пролунало у них у головах. — Набридло!
Спецагенти перезирнулися.
— Агов, Фьюфеле, стривай! — Мозя махнув рукою.
— Фьюфеле, — звернувся до тубільця Флоквел, — ми шукаємо… Як його… Відбруньковіня, тільки нашого, зрозумів? Не з’являвся тут такий? На нас схожий, тільки на зріст менший, ось такий приблизно, — спецагент показав собі по плече.
— Ну, загубився… То радійте! Слава всепланетному розуму! Ніхто жерти не просить, ніхто не відволікає. Краса! Ох, і дурні ж ви! Ну, добре, добре… Зараз запитаю, — і замовк, міцно заплющивши очі.
Друзі мовчали й дивилися на тубільця з повагою. Правильно кажуть: не судіть необачно! Хто б міг подумати… Тубілець, на вигляд справжнісінький дикун, а ось на тобі! Без усяких засобів зв’язку спілкується із цілою планетою! Минуло кілька довгих хвилин. Нарешті Фьюфел розплющив очі і похитав головою: