— Спину! Спину мені захищай! — волав брат Іов.
Петько став за ним, готовий ліпше вмерти, аніж допустити когось до спини друга і наставника. Довго чекати не довелось, за мить, наче з-під землі, вискочив татарин. Чи був він таким же пацаном, як і Петько, чи просто коротун — невідомо, але вищав і смердів точнісінько як дорослий, а смерділо від усіх татар, бо вони, мабуть, роками не милися. Петька, який був навчений батьками щоранку чистити зуби і приймати душ ледь не кожного дня, а тут, у стародавньому Києві, щонеділі ходив у лазню, цей сморід розлютив більше, ніж сам наступ татар. І тому у відповідь на виск ворога, який розмахував шаблею, він і собі загорлав, надриваючи голосові в’язки:
— Ах ти, пес смердючий! — і скільки було сил, вдарив татарина шаблею зверху.
Шаблі Петька та татарина зіткнулись у повітрі і викресали іскри. Що у відповідь провищав татарин, Петько не зрозумів, але удар його шаблею відбити не зміг. Шабля ковзнула по гостроверхому шишаку та вдарила у погон, нашитий на байдані.
— Ось нащо погони, — блискавкою майнула голові думка, і він знову махнув шаблею, але та й цього разу наштовхнулася на татарську. У відповідь той ще раз грохнув по Петьковому шолому.
— Ах, ти!!! — задихнувся від люті Петько, — ах ти ж! Та я тебе!.. — і несподівано навіть для себе з усіх сил буцнув супротивника гостроверхим шоломом у живіт. Той такого не очікував і позадкував.
— А-а-а-а! — несамовито горлав Петько, захоплений азартом поєдинку, відкинув шаблю, схопив супротивника за руку і кинув через себе прийомом, якому навчив його брат Іов.
Татарин гепнувся на спину. Поки той ще не оговтався від кидка, Петько тут же стрибнув йому на груді.
— Дістав, падлюко?! Ось тобі, маєш! — і почав щосили гамселити кулаками де попаде. — Ось тобі! Нащо сюди припхався? Аще тобі у степах своїх не сиділося, відморозок смердючий! Іго татаро-монголське! Постривай! Наштапує вам Дмитро Донський!
Татарин нарешті оговтався, скинув Петька на землю та підняв шаблю.
Ратибор, у смердючих шкіряних штанях і кожушаній куртці, у низько насунутій шапці з лисячого міху біг у гущі натовпу, що увірвався до міста. Душа його в тривозі за Петька рвалася уперед, але розум стримував.
— Ще не вистачало загинути від своїх же! Свисне стріла — і нема Ратибора!
Біжучи, він щось нерозбірливо горлав, розмахуючи шаблею, а сам намагався пробитися кудись до бокової вулички і непомітно відокремитися від нападників. У лівій руці він тримав захалявний ніж, котрим непомітно вирядив до праотців вже кількох бесерменів, вразивши кого в бік, кого у живіт, а затоптував їх на смерть натовп, який мчав, не розбираючи дороги.
Увірвавшись до міста Ярослава, орда намагалася просотатися маленькими струмочками по вулицях, але не так сталося, як гадалося. На кожній вуличці стояла барикада, складена з усього, що підкрутилося під руки, а головне — дружинники київські, які усвідомлювали, що б'ються за своє життя, за життя своїх близьких, за честь та віру.
Грудневий день недовгий, сутеніло швидко. Воєвода Дмитро, перейшовши до міста Володимира, вже не міг бачити загальної картини бою, отже, не міг керувати ним. Теж саме сталося й на татарському боці. Загальна битва розпалася на окремі сутички, а згодом і в взагалі вщухла. У темряві воювати незручно, можна зопалу і своїх порубати.
Воєвода скликав сотників. Зібралися просто на мурі. Надвечір постуденіло, здійнявся колький крижаний вітерець, несильний, але пронизливий, він пробирав до кісток. Воєвода довго мовчав, вдивляючись у темряву. Де-не-де запалювалися тьмяні вогники багать. Це татари намагалися якось зігрітися й щось приготувати на вечерю.
— Панкратій! — неголосно покликав воєвода, — що там з боку Поділу?
— До вечора, слава Богу, заспокоїлося. Вважаю, назавтра зранку знову почнуть… Вогнища, бач, горять біля самого муру.
— Борзо відправ прелагатая, хай побачить, чи є хто біля вогнищ? Здається мені, там нікого немає. За дурнів нас тримають. На ранок, а може, й удосвіта тут вони усією ордою вдарять. Не утримати нам міста Ярославова! Господи, прости мене, многогрішного, але візьму на душу ще один гріх. Місто Ярославове залишаємо.
— Як?!! — закричали сотники, — святу Софію на поталу бесерменам віддати? Воєводо, та ти при своєму розумі? Споконвіку такого сорому не було! Та ми усі кістьми поляжемо! Головою накладемо!
— І що з того? — суворо відповів воєвода Дмитро. — Справа не в головах наших! Якщо головами накладемо, хто місто боронитиме? А разом із Києвом і всі наші храми святі, і діточок наших, і дружин наших, і добро наше?