У дівчини в кімнаті не було телевізора, тому вони домовилися заздалегідь: Реза її покличе, щойно розпочнеться передача. На блакитному екрані після заставки «Важливе повідомлення» нарешті з’явилося зображення літнього масябосянина. Він прокашлявся і винувато посміхнувся:
— Даруйте, давно не був в ефірі. Хвилююся… Любі мої земляки! Наше місто врятовано! Дракон на ім’я Мадингма знову спить. Ви можете повертатися додому.
— Не зрозумів… — пробурмотів Реза. — А де ж Агол? Чи Табул, врешті-решт? До чого тут старий?
— Старий шкарбуне, що ти верзеш? — почулося з телевізора. — Негайно стули пельку! Це я маю повідомити!
На екрані промайнула склянка. Старий напрочуд спритно, як на свої роки, ухилився від незвичайного снаряда.
— Ні, я!!! Пусти! — чулися крики за кадром.
— Отримуй!!!
— Ой!!!
Старий на екрані усміхнувся:
— Ці крики до теми стосунку не мають, любі телеглядачі. Додому! Можете повертатися додому! Але, раніш ніж я завершу передачу, маю надати слово одному… — старий затнувся, замислився на мить і рішуче договорив, — надати слово Блостеру Корпурамі. Усе, що потрібно, він скаже сам. А вам, любі мої співгромадяни, скажу: саме Блостер приборкав дракона. Прошу вас, Блостере!
— А-а-а!!! — долетіло з-за кадру. — Я! Це я!
— Брешеш, це я!!!
— Отримуй!!!
У кадр увійшов Блостер, сів на стілець і глянув просто в об’єктив.
— Блостер… — розгублено прошепотів Реза. — Він звідки там намалювався?
— Міцний дідок! Га, Резо? Що скажеш? А наші… Ти що, не зрозумів, хто там у студії б’ється? — усміхнулася Фелела.
— Дорогі мешканці міста Ась. Мене звуть Блостер Корпурама, і я шукаю свого онука Маняму. Він міг виглядати так… — Блостер витяг комунікатор.
Приголомшені Реза та Фелела побачили, як перед столом, за яким сиділи ведучий та Блостер, виникло об’ємне зображення істоти, не дуже схожої на мешканців планети Масябося.
— Не дивуйтеся, будь ласка, — між тим вів далі Блостер, — він міг виглядати саме так, а міг як пересічний хлопчик, тільки, мабуть, був розгублений та наляканий. Допоможіть мені його знайти. Ну… А те, що він не був схожий на вас, на те є підстава.
— Достеменно так, — підтримав Блостера ведучий, — в нього просто не усе в порядку з генами. На ньому робилися досліди, які, на жаль, скінчилися невдачею.
Блостер розсміявся:
— Та годі вам, Тручі! Дякую за те, що ви намагаєтесь мені допомогти, але з генами у Манями усе в повному порядку. Там, де він живе, Маняма простий нормальний хлопчик. Просто живе він не тут, тобто не на Масябосі. А зараз трошки заблукав, от і все. Я прошу всіх, хто бачив його, чи знає, де перебуває мій онук, передайте йому, нехай йде туди, звідки потрапив до міста. Манямо, — Блостер перейшов на голушську мову, — повертайся до бую, я буду на тебе там чекати.
— Що ви сказали? — поцікавився Тручі.
— Я сказав Манямі…
Договорити йому не дали. На столик раптово гепнув Табул. Зверху на нього шулікою накинувся Агол. Стіл розвалився, і обидва опинилися на підлозі. Телекамеру відвести було нікому, і бійка точилася просто в кадрі. Блостер похитав головою, а Тручі саркастично посміхнувся:
— Ай-яй-яй! Міцні хлопці м’язами голови!
Блостер не став чекати відповіді на питання, хто ж врятував вітчизну: Агол чи Табул, а пішов до буя. В нього на очах в місто поверталося’життя. Перший лапобіг промчав порожнім шляхом за годину після ефіру.
Неприбрані кігті дзвеніли по бруківці. З кабіни, крізь відчинені віконця, чувся сміх. Лапобіг, підстрибуючи куцим задом, зник за поворотом. Згодом з’явилося одразу кілька пішоходів з мішками за плечима і сумками в руках. Вони голосно розмовляли й теж сміялися. Потім пробігло ще кілька лапобігів, тоді почали розчахуватися вікна, ось вже відчинила двері одна з крамниць… Народу все більшало, і незабаром у місті почалося загальне свято та веселощі. І було що святкувати! Уперше за всю історію Масябосі дракона, що прокинувся, повернули на місце та примусили заснути. Дракон знову почав давати енергію. Усі веселилися, усі сміялися, а якщо плакали, то тільки від сміху. Усі, крім одного. Той, хто створив це диво, він єдиний, хто був готовий заплакати по-справжньому. Онук до буя не прийшов. Вночі Блостер пірнув у буй. Попереду на нього чекав буй за номером вісімсот двадцять два.
Флоквел та Мозя у подобі рудих котів грілися на теплому сонечку біля буя номер вісімсот двадцять два.
— Чуєш, Фло? Я б полежав так трохи, десь з місяць. Коли б хто-небудь ще й пожерти приносив, то взагалі… Як на курортах Фря. До речі, щодо пожерти… Ти ж поміж нас головний? От і потурбуйся про харчі для особового складу.