— Мені здається, — почав обережно Флоквел, — що треба прояснити ситуацію.
— Це ти мені? — здивовано запитав Мозя. — Ми тут так весело розважалися! Чого ж тут проясняти?
— Ні, не тобі.
— Ну, не йому ж?! — весело реготнув Мозя, киваючи на третього кота, що спокійно сидів напроти.
— Саме йому, — серйозно відповів Флоквел, і, остаточно ошелешивши Мозю, звернувся до кота голуською мовою. — Ви хто?
Котяча щелепа Мозі впала на землю від подиву, коли цей третій рудий чистою голушською мовою нахабно відповів:
— Нормальний хід… А ви хто?
— Спецагент загону зоряних рятувальників Флоквел Обламо, а це спецагент Мозя Тсе.
— Блостер Корпурама, загін космічного супроводження, пенсіонер.
— Корпурама? — звів голову Флоквел. — Чи не родич ви Манямі…
— Дідусь.
— Ну, тепер усе зрозуміло. Де встигли побувати? Хоча це вже не має значення.
— Чому? — нашорошився Блостер.
— Маняма тут, на цій планеті. Погляньте на буй.
Блостер озирнувся.
— Треба дивитися зверху, так не побачите, — підключився до розмови Мозя, який вже отямився від несподіванки.
Блостер заскочив на валун і одразу побачив написаний білою фарбою номер Маняминого комунікатора.
— Тоді чого ви чекаєте?
— Буй несправний, зв'язку немає. Ось і чекаємо, поки Маняма сам з'явиться.
— Зрозуміло. Знайшовся онучок! Я вже й не знаю, як вам дякувати. А чекати… Справа звична. Можете повертатися, я сам онука дочекаюсь.
— Ні, у нас так не заведено, — заперечив Мозя. — Ми рятувальники й повинні кожне завдання виконувати до кінця. Чужа планета, умовно-розумна цивілізація, хто його знає, що може трапитися.
— Як скажете, — погодився Блостер, — разом буде веселіше.
Льоха із Манямою, давлячись від ледь стримуваного реготу, вискочили з салону та побігли до зупинки. У маршрутці з Льохою сталося неприємність: з носа впали окуляри. Позаяк салон був вщент забитий пасажирами, він навіть не зміг нахилитися за ними, і їх розчавили. Льоха відчайдушно закліпав очима й ледь не заплакав з розпачу. З його короткозорістю без окулярів було зовсім кепсько, він навіть не міг розгледіти номери будинків, а Маняма земних цифр ще не знав. Після довгих розпитувань вони знайшли тридцять п'ятий будинок, а у дворі одразу ж наштовхнулися на сіру «Побєду».
— Ну, Манямо, а зараз дивися пильніше. Уся надія на твої очі, — і Льоха з усіх сил буцнув «Побєду» по колесу.
Завила сигналізація. Хлопці миттєво відбігли метрів на десять, та й сіли на лавочку, вдавши, що захоплені бесідою. За мить з під’їзду вибіг чоловік у строгому чорному костюмі, насторожено роззирнувся, підбіг до машини, уважно оглянув її з усіх боків та, пересвідчившись, що з машиною усе гаразд, оперся на чорний джип, що його було припарковано поруч.
— Мабуть, охоронець. Нічого собі… Схоже, чекає на дідуся, — Льоха, короткозоро мружачись, намагався розглядіти хлопця у чорному.
Тут з під'їзду вийшов дідусь. Льоха безпорадно закліпав очима, знову напружуючи зір.
— Манямо, розкажи, який він?
— Вбраний у сірий одяг.
— Піджак та брюки?
— Ага…
— Отже, костюм. Брюки зі стрілками?
— Що означає «зі стрілками»?
— Не м’яті? Випрасувані?
— Так, дуже ошатні брюки. А на шиї ганчірка, також сіра, тільки у стрічку.
— А як висить?
— А от так… — Маняма показав рукою, як висить ганчірка.
— Це краватка. Зрозуміло…
Дідусь спортивним кроком прямував до «Побєди». Охоронець шанобливо подав ключі та розчахнув дверцята. Машина завелася з півоберта. Охоронець швиденько стрибнув у джип, і за кілька секунд обидві машини неквапом викотилися з двору. Весь цей час Маняма в подробицях описував Льосі все, що бачив, бо той полишив спроби щось розгледіти власними короткозорими очами.
— Усе зрозуміло, — нарешті сказав Льоха.
— Що зрозуміло? — запитав Маняма, який нічого не зрозумів.
— Зрозуміло те, що нічого не зрозуміло! — зітхнув Льоха.
Розділ 23. Повернення Ратибора
Наприкінці дня, коли сонце вже зачепилося за небокрай, Ратибор нарешті розгледів у загальній метушні брата Іова. Той був у новенький блискучій байдані, вдягненій поверх чорної ряси, у шоломі, з довгим мечем в одній руці і невеличким червоним щитом у другій. Він трощив татар направо й наліво, вимахуючи мечем з такою силою, що Ратибору здалося, ніби він чує свист повітря, що його розтинала важка криця. Коли ж монах зробив крок убік, Ратибор побачив те, від чого серце його здригнулося, а душа похолола. За спиною Іова стояв Петько. Він відбивався від невеличкого на зріст татарина. Петько хитрим прийомом кинув татарина на землю, і вони схопилися врукопаш. Перевага була явно не на Петьковім боці. Ось татарин звівся на рівні ноги… Ратибор зірвав з плеча лук, у повітрі свиснула стріла. Рука бувалого у бувальцях воїна не схибила. «Дякую тобі, Господи…» — прошепотів Ратибор.