— Що? — вигукнули ми з пілотом.
— Адже останнім часом мене цікавила хімічна структура молекул води, — вів далі Ігреков.
— Професоре, поясніть!
— Синьо-зелені водорості на поверхні озера утворювали колонії, схожі на чагарі. Проте, щойно я порушував їхні зв’язки, “чагарі” розпливалися на поверхні води безформною масою.
Ось я й подумав: може, форма такої колонії рослин виникає внаслідок утворення водневих зв’язків між молекулами води, тобто під дією тих структур, що примушують формуватися шестигранні кристали льоду…
Ми з пілотом мовчали, аби не пропустити жодного слова професора.
— Ви ж помічали морозні візерунки на склі?
— Авжеж. Вони схожі на зарості рослин.
— Саме так, — підхопив професор, — форма давніх рослин, схожа на морозні візерунки, навряд чи була закріплена генетично. Вона, певне, визначалася властивостями молекул води.
Тут професор виламав патичку і почав креслити па піску обриси сніжинки.
— Це, звичайно, одна із можливих форм сніжинок. Зверніть увагу — на кінцях кожного із шести променів може бути щось схоже на п’ять розчепірених пальців. Тобто, здатність води кристалізуватись у гексагональній системі, можливо, й визначила кількість пальців на кінцівках людини і лапах тварин…
— Виходить, що схожими їх зробила вода? — уточнив пілот.
— Так, — відказав професор.
Тепер я вже знав, про що писатиму у своєму репортажі. Правда, для порівняння з земними рептиліями треба зробити знімки космічних істот. Та зйомку вирішили перенести па наступний день: у тропіках рано сутеніє, а біовипромінювачі ж заряджаються від Сонця. Ще можемо стати жертвою хижаків… Було б непробачно, розгадавши таємницю ящерів, не встигнути повідомити про неї світ.
А як ви оцінюєте нову ідею професора Ігрекова?
Які гіпотези походження води на Землі відомі вам?
МАНДРІВКА КРІЗЬ ЦЕНТР ЗЕМЛІ
Тепер я знаю: коли й є людина, здатна поставити все у цьому світі з ніг на голову, то це мій друг, професор Ігреков. У цьому я переконався, коли він запропонував мені сісти у крісло… що висіло на стелі!
— Сторч головою? — перепитав я.
Професор Ігреков ствердно кивнув. Потім пояснив:
— Це лише тимчасова незручність. Не мине й двадцяти… — він клацнув кришкою свого годинника. — Даруй, двадцяти двох хвилин, як ти, мій друже, ходитимеш по стіні так само вільно, як зараз по підлозі.
Не можна сказати, що я не розумію жартів, але цей викликав у мене сумнівну посмішку.
— Крісло на стелі допомагає вам знаходити нові точки зору? — єхидно поцікавився я, на що професор негайно відпарирував:
— І вони точніші, ніж ті, котрі ти знаходиш, сидячи у звичайному кріслі.
Я зрозумів це як натяк. Якось на семінарі з проблем підкорення світлових швидкостей, що був присвячений транспортним засобам XXII століття, професор Ігреков мав виступити з доповіддю про історію виникнення двигунів і зробити короткий екскурс у майбутнє, щоб на початку роботи семінару нагадати учасникам історію розвитку транспортної думки.
На екрані, розміщеному над кафедрою (треба сказати, що доповідь професора ілюструвалася слайдами), виникали схеми і малюнки парових машин. Це коли він згадував імена Кулібіна і Ползунова, розповідаючи про їхні дивовижні, як на той час, винаходи.
Потім ми побачили найрізноманітніші двигуни внутрішнього згоряння. І коментарі професора були найтривалішими, адже, фігурально висловлюючись, людство в’їхало у двадцяте століття на транспортних засобах саме з цими двигунами. І вони заслужено розпочали цілу добу у транспорті, давши змогу народитися принципово новим засобам пересування.
…Здавалося, вся історія створення двигунів пройшла перед нами за годину доповіді. Аж раптом професор зупинився, напружено вдивляючись у глиб аудиторії. Ми мимоволі почали озиратися. Виявилося, що спокійну течію розповіді професора порушив худорлявий чоловік в окулярах, з непокірною зачіскою, вдягнений у блакитну форму співробітника Агентства міжпланетних сполучень. Він підняв руку, мовляв, дозвольте запитання (хоч де під час доповіді і не дозволялося) — і професор, як це не дивно, погодився перервати свій виступ.
Незнайомець крутив у пальцях олівець, що видавало його хвилювання:
— Запитання не зовсім за темою семінару. Воно більше стосується минулого техніки, ніж майбутнього. Але…
— Що “але”? Я слухаю… — спробував підбадьорити чоловіка професор.
— Не дивуйтеся, коли запитання моє видасться вам дещо дивним.
Зрозуміло, що при цих словах ми всі відразу, так би мовити, нагострили вуха.
— Всі двигуни, які ви згадали у своїй розповіді, справді стали безцінним надбанням вітчизняної техніки. Якості кожного з них докладно описані на сторінках багатотомної історії розвитку транспорту. Проте в історії техніки були й такі двигуни, які не знайшли свого застосування.
— Винаходи, що були зроблені, так би мовити, раніше свого часу?
— Так, — зрадів чоловік з того, що його відразу зрозуміли, — наприклад, імпульсний двигун. Але я хочу запитати ось про що… Працюючи в архівних фондах, я несподівано натрапив на повідомлення, що наприкінці XX століття велись роботи по створенню гравітаційного двигуна. На жаль, докладних відомостей про нього ніде не доводилось зустрічати. У своїй доповіді ви не згадали подібних двигунів. Чи не означає це, що їх не було зовсім?
В аудиторії зразу ж знявся гамір. Дехто й справді нібито чув про такі двигуни, декому повідомлення про них здавалося суцільною вигадкою, проте й перші, й другі не втрималися від спокуси під час обміну думками висловити власні гіпотези.
Стоячи за кафедрою, професор, хитро посміхаючись, спостерігав цю картину. Потім, коли перша хвиля здивування минула, вимовив:
— Мені невідомі факти, що могли б пролити світло на таємницю цього досить несподіваного повідомлення, яке вам довелося розшукати в архівах. Можливо, йшлося про наукові розвідки якогось аматорського конструкторського бюро. Проте я абсолютно певен, що у XX столітті навіть досвідченим винахідникам розв’язати це питання було не під силу. І не тому, що у них не вистачало засобів приборкання гравітації. Як підкорити силу, не знаючи її природи? А саме таке питання виникало у тих, хто намагався вивчити гравітаційні поля. Адже століття тому питання “що таке гравітація?” було не досить зрозуміле…
Професор зробив паузу, збираючи абсолютну увагу аудиторії, і, вже більш впевненим голосом, продовжив:
— Проте, колеги, я не став би відповідати на це запитання так докладно, коли б не був перекопаний, що з часом у нас з’явиться справжній “гравітаційний двигун”…
— Може, ви назвете й час? — прямо з місця запитав я.
— Можу! — анітрохи не знітившись, відповів професор. І знову в його очах спалахнули хитруваті відблиски.
— Приблизно друге десятиліття наступного століття.
— Тобто 2115-й рік?..
— Приблизно так…
Що ж, два десятиліття — невеликий строк. Роки минуть швидко. Але чому й досі про це мовчать?! Державна таємниця? Чи не занадто рано розголосив її досвідчений науковець, професор Ігреков? Чи міг я тоді думати, що людство таки навчиться використовувати могутню силу гравітації? Але сталося саме так! Не минуло й року, як у газетах з’явилося повідомлення про здійснення одного з найдивовижніших проектів нашої доби, що мав назву Центон. Проте не відразу розпочалось його здійснення. У наукових колах ще тривалий час точилися дебати. Деякі спеціалісти висловлювали сумніви з приводу проекту спорудження Центона — гігантського тунелю, що пройде через центр Землі і з’єднає Південну півкулю з Північною. На прес-конференції хтось із спеціалістів сказав нам, журналістам: “Проект, безперечно, оригінальний, але містить чимало технічних труднощів. Техніка двадцятих років XXII століття не настільки досконала, щоб їх подолати. Отже, спорудження тунелю переноситься на невизначено довгий строк”.