— Ти так вважаєш? — професор встав з крісла і почав ходити з кінця в кінець кабінету. У нього це було проявом найбільшого хвилювання. А ще — появи цікавих думок. Він сам інколи жартома говорив, що гострі думки мовби свердлять його тіло, не даючи й хвилини спокою.
Раптом професор зупинився біля книжкової полиці і дістав якусь книгу. В кімнаті був напівморок, а в полум’ї каміна напис на корінці не можна було розгледіти. Та я й не робив таких спроб, думаючи, що професор знайшов якусь наукову працю. І взяв її, щоб перевірити свої думки.
Проте Ігреков не поспішав розкривати книгу. Він тримав її в руках за спиною, ходячи з кінця в кінець кімнати. Нарешті, вирішивши щось для себе, зупинився і повернув голову в мій бік. В скельцях його окулярів застрибали відблиски полум’я з каміну.
— Я переконаний, Андрію, що ми сьогодні стали свідками дивовижної події!
Професор підійшов до відеофону, увімкнув блок запису і відтворення програм і на екрані знову виникло зображення планети. Ігреков знайшов те місце, де на наших очах серед крижин народжувався загадковий континент і зупинив зображення.
Таємничість професора передалася й мені. Я підійшов ближче до екрана. І справді, про що говорять красномовні погляди Ігрекова? Чому він так прискіпливо вдивляється в екран?
Перед нами завмерла планета з сріблястою крижаною шапкою, посеред якої буяв зелений континент!
— Атлантида? — раптом вирвався у мене радісний здогад.
— Андрію, тобі ж не п’ятнадцять років! — різко урвав мене Ігреков.
Я поглянув на професора.
— А що? Платон же писав…
— Ти або не читав Платона, або зовсім не знайомий з географією. По-перше, до появи Атлантиди, якщо вона існувала, і її встиг зафіксувати “Голландець”, ще тисячі й тисячі років. Можливо, з часом комп’ютери розшифрують й цю ділянку відеокристалів. По-друге, Атлантида повинна знаходитися зовсім в іншому місці. Як це, до речі, засвідчує філософ Платон…
— Так що ж це за материк?! Пробачте за банальність, але я не можу повірити своїм очам!
— А я вірю! — урочисто вимовив Ігреков. — Більше того, дякую очам, що подарували мені таку чудову мить…
— Ви припускаєте існування зеленого материка серед крижин? — кивнув я в бік відеофону.
— Але ж це нісенітниця, професоре, це нонсенс! Ми ж бачили, коли вірити цим знімкам, що на полюсі не було ніяких материків. Цей примарний континент розтанув так само, як і з’явився.
— Примарний? — перепитав професор. — Схильність до нігілізму, Андрію, тобі, певне, подарувала твоя професія. Шкода! А я завжди думав, що репортери мають розвинену уяву.
“А до чого тут уява?” — хотів запитати я. Але тут репортерська допитливість взяла верх і вимовив я зовсім інше:
— Професоре, скажіть відверто, вам щось відомо?
— Так, поки це лише передбачення…
— У вашому розпорядженні якісь таємничі факти?
— Факти знайомі всім. Я спробував їх лише порівняти.
Мої терпіння і цікавість сягнули верхньої межі. Але тут Ігреков запитав:
— А хіба ти ніколи не замислювався над дивовижною схожістю північних територій Азії і Америки? І над тим, чому розміри і чисельність викопних тварин завжди збільшувались з наближенням до Арктики?
— Відверто кажучи, ні…
— А саме це й може бути ключем до розгадки таємниці, — почав оповідати професор. — В епоху великого зледеніння в Арктиці панували люті морози. Звичайно, океан замерз. Дрейфуючі крижини спаялися у плато надзвичайно великих розмірів, яке могло з’єднати північні частини континентів. В центрі цієї величезної пустелі виник великий полярний антициклон, набагато більший за той, що панував над Арктикою. У горнилі шарів атмосфери виникла своєрідна всмоктувальна сила із зворотним напрямком. Саме цей велетенський “пилосос” й почав піднімати в повітря неважкі частинки грунту, пил, мул…
— І тоді…
— Так, так, — розуміючи, що я здогадуюсь, до чого він веде, урочисто продовжив Ігреков. — Полярний антициклон, так би мовити, “пересипав” частину грунту з суходолу на материковий лід, і тоді посеред величезної льодової пустелі виник суперконтинент з дивовижним кліматом.
— І яким же було там літо?..
— …Чотири місяці Сонце тут не заходило. Звичайно, грунт дуже сильно нагрівався. І у своєрідних “преріях” починала квітувати рослинність. Води тут для неї було досхочу. Вона надходила зі схованого під грунтом шару льоду…
— А взимку?
— Це теж дуже просто… Внаслідок величезної віддаленості од відкритої частини океану, снігу тут було надзвичайно мало. І мамонтовий степ не вкривався льодом. Тож тварини могли споживати залишені в грунті сухі корінці і траву…
— А куди ж поділася тоді Арктида і мешканці її степів?
— Майже десять тисяч років тому теплі води Гольфстріму проникли під крижану броню Арктики…
— І Арктида почала танути? — здогадався я.
— Так, — кивнув Ігреков, — Арктида розпалася на кілька частин. Одні острови відпливли в Атлантику, інші зупинилися в смузі шельфу. На старовинних лоціях я бачив чимало північних островів, які потім, з часом, безслідно зникли…
— …Професоре, — нарешті вимовив я після тривалої паузи, протягом якої наші думки ширяли над просторами дивовижного крижаного континенту, — невже ніхто не міг додуматися до цього раніше?
— Чому ж ніхто? — запитанням на запитання відповів Ігреков. З цими словами він дістав з-за спини і простягнув мені книгу. Я підніс її до очей і аж закляк від здивування! На золотому корінці було вибито: “Земля Санникова”. Обручев”.
— Ви хочете сказати, що Обручеву була відома таємниця льодового континенту?
— Певне, так… — роздумливо мовив професор.
— Але ж чому він не виклав її… Ну, хоча б у вигляді гіпотези?
— Всяка наукова ідея повинна відповідати своєму часу, певному розвитку знань, інакше… Інакше її сприймуть, як нісенітницю.
— І тому він вдався до жанру наукової фантастики?
— Це було безпечніше… І потім, фантастика — це часто теж виклад якоїсь гіпотези. А завдяки цій книжці з сміливою ідеєю познайомилися тисячі людей…
— Тож птахи п справді могли колись летіти в теплі краї на Північ?
У відповідь Ігреков тільки збільшив яскравість зображення відеофону. В центрі блакитної планети, мов зелена перлина в оправі з сліпучого срібла, виблискував таємничий крижаний континент. Десь там буяли велетенські трави, співали птахи, ходили стада мамонтів. Тропіки серед вічного льоду!
— І такою була колись Арктика?
— Арктика? — перепитав професор. І уточнив: — Тоді вже краще — Арктида.
Я знову перевів погляд на екран, бажаючи помилуватися зеленою перлиною півночі. Та раптом пролунав зумер, екран блимнув, і на ньому виникло зображення ведучого програми новин.
— Екстрений випуск! — повідомив він. — Спеціалісти Експертної Ради по вивченню відеоінформації космічного “Голландця” вважають, що вдалося розкрити одну з найцікавіших сторінок історії розвитку Землі. Дослідження тривають. В нашій наступній програмі ви зможете побачити появу і трагічну загибель легендарної Атлантиди…
А чи знаєте ви, коли вимерли мамонти?
Які сучасні пошуки науковців свідчать на користь існування Арктиди? Хто є автором цієї гіпотези?
НЕЗЕМНЕ КОХАННЯ
— Найнезвичайніший випадок? — перепитав я.
— Так, — кивнув Ігреков. — Саме тому, що на творчих репортерських стежках траплялося чимало пригод, гадаю, виділити якийсь один тобі буде важко…
— Анітрохи! — впевнено заперечив я, відчувши себе на мить уславленим зоряним мандрівником. — Мені навіть не треба зазирати у свої дорожні щоденники. І знаєте чому? Тому, що йтиметься про кохання. Зоряне кохання! А це, скажу вам, така річ, що не потребує надзвичайної пам’яті…
— Про кохання? — брови професора коромислами вигнулись над окулярами. — Якщо це історія твого знайомства з Наталею, то далі можеш не оповідати. Закоханим не притаманна об’єктивність…