Сезон, який переживала Мегера, можна було без вагань назвати сезоном пробудження озера.
З кожним днем калюжка збільшувалася, росла, рівень води піднімався, і калюжка ця все більше нагадувала звичайний земний ставок.
По краю озерця заколихалася синяво-зелена ряска. Козирки насичених вологою берегів затягнуло рожевою павутиною незліченних корінців, а ґрунт навколо висохлого котловану, все ще брудно-коричневого кольору, як і всюди, затягнувся обрідною травичкою. Трохи віддалік, метрів за двадцять від озера, починався «буш» — невисокий чагарниковий ліс. Його населяли літаючі, бігаючі, повзаючі. Щогодини мегеріанська фауна ставала все дивовижнішою, різноманітнішою. І в цьому прогресуючому розмаїтті видів угадувалася система. Одні пожирали других; не встигнувши перетравити жертву, хижак сам потрапляв комусь на обід. Через день ледачих трепангів, незграбних стрибаючих черепах уже не було видно. На зміну їм прийшли більш пристосовані потвори, але й від них не залишилося й сліду: життя на Мегері ускладнювалося з вражаючою швидкістю. Перед нами промайнув калейдоскоп найнеймовірніших створінь. Останнє покоління тварин, що з’явилися два дні тому, після чергового рясного дощу, відрізнялося від попередників великими розмірами, здатністю до мімікрії й майже нестримною агресивністю.
Мегеріанські мешканці намагалися нападати на нас і раніше, але то були помірно крупні особини, і ми зброю не застосовували, повністю покладаючись на захисне поле. Було навіть цікаво випробовувати власну витримку: нічого не роблячи, дивитися, як на тебе мчить чергова груда кігтів та ікол.
У день дощу на мене кинувся вепр із прямими гострими іклами, але на відстані витягнутої руки звір натрапив на захисне поле, яке повністю поглинуло енергію удару. Коли я обернувся на шум, кабан уже бився в конвульсіях.
Професор, поза сумнівом, бачив усе від початку до кінця, але не вистрілив. «Ну й витримка, — подумав я. — А раптом захисне поле відмовить?»
Як завжди, ми залишили кеб на галявині, щоб дарма не знищувати рослинність, і рушили пішки, зрідка перекидаючись словами. Сааді не відривав очей від психоіндикатора. Прилад висів у нього на грудях, і професор раз у раз спотикався. Коли Абу-Фейсал перечепився за чергове кореневище, з дерева раптом просто йому на голову спланерувала прозора медуза.
Захист, певна річ, не вимкнувся, але медуза падала плавно, і поле її не відкинуло, а лише зупинило, блокувавши простір навколо костюма на задані декілька сантиметрів. Тоді медуза спробувала заковтнути Сааді разом із захисним полем. Половину тулуба контактолога накрило желеподібним ковпаком.
— Що робитимемо, професоре? — зі всією незворушністю, на яку був здатен, поспитав я.
Навіть подвійна оболонка з репелонового шолома й тіла медузи не могла приховати написані на обличчі професора лють і переляк. Абу-Фейсал розставив ноги, напружив плечі і, допомагаючи собі руками, спробував зірвати слизисте покривало.
— Ви схожі на Лаокоона, професоре, — відзначив я, наводячи на нього об’єктив. — Наші читачі, поза сумнівом, порівнюватимуть ваш поєдинок з відомою скульптурною групою[10].
— Припиніть ваші жарти!.. — прохрипів Сааді, марно силкуючись звільнитися. — Краще придумайте щось!
— А що? Ми ж домовилися не застосовувати зброю. Зняти медузу голіруч неможливо… Послухайте, Набілю, ви мене добре бачите?
— Бачу, — похмуро відгукнувся Сааді. — Трохи розпливчасто, але бачу…
— Ну то й нехай собі висить. А ми підемо далі. Гадаю, через півгодини медуза переконається у «вашій повній неїстівності» й відчепиться. Потерпіть, Абу-Фейсале, зате збережемо медузі життя…
Абу-Фейсал не захотів терпіти. Він стиснув кулак, із рукава висунувся бластер і зав’яз у напівпрозорому желе. Палахнув спалах, і на всі боки бризнули обвуглені драглисті шматки.
Аналізуючи поведінку професора в цих епізодах, я прийшов до висновку, що Набіль Сааді куди жорсткіший, ніж може здатися з вигляду. Його експансивна манера триматися у поєднанні з певною потайливістю й науковим фанатизмом могли дати грізну суміш.
Що більше я роздумував про учасників Тринадцятої гіперкосмічної, то менше вірив у те, що злочин скоїла дружина Бурцена або Тоцці, що досі очолювали мій «список підозрюваних». Вони навряд чи були здатні розробити детальний план убивства, розрахувати час, підготувати технічну частину й не вагаючись здійснити задум, а після цього впевнено й уміло заперечувати свою причетність до пригоди.
10
Лаокоон — у грецькій міфології жрець Аполлона у Трої. В кінці Троянської війни застерігав троянців затягувати у місто Троянського коня. За це Аполлон послав двох змій, які задушили Лаокона та його синів. Тут мається на увазі відома скульптурна композиція родоських майстрів Агесандра, Полідора та Афінодора.