І тоді я усвідомив, що передзвін мені не причувся.
— Схоже, у нас будуть гості…
Незабаром у сутінках вималювалися силуети чоловіка і двох оленів.
Залишивши оленів віддалік, чоловік неспішно і якось по-господарському підійшов до вогнища, мовчки всівся на землю, дістав з-за пазухи люльку і прикурив від головешки. Це був немолодий ненець років п’ятдесяти, зодягнений у літню пошарпану малицю[18], виблискуючі на колінах штани з ровдуги[19] й облисілі від віку піми[20]. Обличчя його, втомлене і зморшкувате, сяяло від насолоди, очі зійшлися у вузькі шпарки. Весь світ, здавалося, зосередився для нього в люльці, що викидала клуби чорного і досить їдкого диму.
Північний етикет нам був трохи знайомий: спершу пригощання, відтак розмова. Роман указав поглядом на юшку, і я розлив її на трьох — лікареві й ненцеві в миски, собі в кришку від казанка. Ні слова не кажучи, подав гостеві юшку, підсунув хліб, часник.
Ненець так само мовчки прийняв миску, зачерпнув ложкою, скуштував… І звучно сплюнув убік. Відтак устав, відійшов на декілька кроків і виплеснув уміст миски. Повернувся. Сів. І з гидливістю промовив:
— Сяторей[21]. Не риба.
На мій смак юшка вийшла чудова, але сперечатися я не став — людина щиро висловила свою думку, що ж тепер… Поки ми з Романом їли юшку, ненець неквапливо жував хліб з часником, зберігаючи мовчання, і пожвавився лише, коли заварився чай.
За чаєм і познайомилися: з’ясувалося, що наш нічний гість — оленяр, пасе з бригадою велике колгоспне стадо десь тут, на півночі Каніна, і звуть його Микола Апіцин.
— Чому ж у тебе прізвище російське? — поцікавився Роман.
— Чому російське? — не погодився Микола. — Від Апіци йдемо. Вчений з Ленінграда приїжджав, казав, що чотириста років тому писали: був на Каніні ненець Апіца…
Ще хвилин двадцять Микола, в якому прокинулася балакучість, розповідав про своїх предків і раптом без будь-якої видимої причини заявив:
— Дарма сюди приїхали. Кепське місце. Болото. Гнус. Холодно.
— Чим же кепське? — розсудливо заперечив Роман. — Від гнусу мазь є. Костюми у нас теплі. Намет. Дров багато. В озері риба.
— Хо! Хіба сяторей — риба? У струмку є риба, щоправда. Харіус, але його ва-а-ажко впіймати. Дуже обережна риба.
Я зрадів:
— Ну ось, навіть харіус водиться! Ми тут чудово відпочинемо.
Апіцин замовк, видно, змирившись із тим, що місце нам все одно подобається. Відтак з явною неохотою поступився.
— Відпочивайте. Лише відходити від Хар’юзового струмка не треба.
— Чому це — не треба? — почав заводитися я. Що це за діла: прийшов, юшку огудив, а ось тепер з місця зігнати намагається. — Захочемо, на інший струмок підемо.
— Не треба відходити далеко, — стояв на своєму Апіцин.
— Але чому?!
— Сиртя тут живуть… — неохоче пробурмотів він.
— Сиртя? — перепитав Роман. Він, як і я, чув це слово вперше. — А це ще що таке?
— Маленькі люди такі. Шамани. Сильні шамани. Видутана[22].
— Казки, — фиркнув лікар.
— Як — казки? Сиртя раніше багато було в тундрі. Зараз зовсім мало. Проте є. Ненці до них іноді ходять, коли хворіють. Або коли про завтра запитати треба.
— Значить, сиртя людям допомагають? — зачепився дійшлий Роман.
— Допомагають, допомагають…
— То чому ж місце, де живуть ці сиртя, кепське?
Ненець зніяковів:
— Кажуть так… Олень туди не ходить, ягель не росте навколо сиртя-мя[23]. Якщо людина без діла прийде, померти може. Подалі від сиртя треба ходити.
Чогось не договорював Апіцин.
— Ну а сам ти навіщо в ці «кепські» місця прийшов? Просто так, чи що?
— Навіщо — просто так. Хехе прийшов провідати, — повідомив Апіцин і почав набивати люльку.
Що означає «хехе», я й гадки не мав. І тому спочатку було подумав, що оленяр просто морочить нам голови. Але Апіцин промовив «хехе» як щось само собою зрозуміле, і невігласом здатися мені не хотілося.
— І далеко ще йти? — вирішив задати я навідне питання. — Онде вже море. Чи заблукав?
— Як заблукав? Ненець у тундрі не заблукає. Прийшов уже.
Я мимоволі обвів поглядом узбережжя, але так і не вгадав, кого чи що мав на увазі Апіцин під словом «хехе». Цікавість моя зросла ще більше.
— І коли ж ти будеш хехе провідувати?
— Зараз і буду. Докурю і провідаю.
— А нам можна?
— Ходімо, — дозволив Апіцин. — Ліхтарик є? Візьми.
Ми відійшли від багаття по берегу метрів на сто п’ятдесят, не більше, коли ненець підняв руку — тут!
18
Малиця (ненецьк. «мальця») — чоловічий одяг ненців і частини хантів та комі (оленярів), довга без розрізу сорочка з каптуром із оленячих шкур хутром досередини.
22
Видутана — шаман вищої категорії у ненців; видутана лікували тяжкохворих, передбачали майбутнє; камлання видутана супроводилося неймовірними трюками: наприклад, існує повір’я, що вони могли проштрикувати себе хореєм (жердиною для підганяння оленів).