Роман увімкнув ліхтарик. Микола Апіцин з якимсь дивним, чи то відчуженим, чи то дуже-дуже шанобливим виглядом дивився на великий, майже в людський зріст, валун. Поверхня каменя, темна від нічної вогкості, тьмяно полискувала в світлі ліхтарика, але ні знаків, ні малюнків на ньому не було помітно. Роман опустив промінь нижче — й ми обидва мало не ахнули.
Під валуном навалом лежали рогаті оленячі черепи. Їх тут були десятки — бліді від часу, майже розсипані, й відносно свіжі. На деяких висіли строкаті клаптики, підв’язані до відростків рогів. Тут-таки стояв іржавий чавунець — вочевидь, для дрібних підношень, валялися скалки скла.
Не звертаючи на нас жодної уваги, Микола сім разів обійшов навколо каменя, вкляк на коліна, висипав жменю чогось — як мені здалося, тютюну — в чавунець. Відтак дістав плоску фляжку коньяку, викрутив пробку і вилив вміст на камінь. Після чого обернувся до нас:
— Все, йдіть назад. З хехе розмовляти буду.
Вражені побаченим, ми мов уві сні повернулися до дотліваючого вогнища, налили ще чаю. Апіцин не повертався. Стало холоднувато, і ми залізли в намет.
Встали ми рано, зі світанком. Апіцина ніде не було видно. Ймовірно, «відвідавши» свого хехе, ненець відразу рушив у зворотний шлях.
Після короткого сніданку ми подалися на риболовлю: лікар на озеро, а я — знову на річку. Слова ненця про те, що її звуть Хар’юзовий струмок, зачепили моє рибальське самолюбство.
Я вирушив угору за течією до першого перекату, під яким блакитніло крихітне озерце, — на півночі їх називають «улово». Відстебнувши від волосіні вчорашню блешню й поставивши одинарний гачок, наживив ґедзя. Закинув. Нічого. Ще раз. І знову марно. І знову. Як я не смикав волосінь, як не «грав» насадкою, харіус на мої хитрощі не піддавався.
Довго зносити подібне знущання я не міг. «Це ж треба, — думав, — не впіймати жодної рибини на струмку, який називають Хар’юзовим!» І промучившись ще трохи, я зібрався до Романа на озеро. Змотав спінінг. Обернувся. І — остовпів.
Неподалік від мене стояла дівчинка років дванадцяти в ненецькому одязі й дивилася в мій бік. Ані дорослих, ані оленів поряд з нею не було.
— Ти сама? — сторопіло запитав я перше, що спало на думку.
Не утрудняючи себе відповіддю, дівчинка неголосно промовила:
— Поклич лікаря.
Дивно, але я негайно виконав її прохання-наказ.
— Ромо! — щосили загорлав я. — До тебе відвідувач!
— Ну чого галасуєш! — долинуло з озера.
Однак через короткий час Роман з’явився, несучи зв’язку таких самих, як і вчора, фунтових щупаків. Помітивши дівчинку, він заходився обсмикувати полатану вицвілу штормівку, опустив рибу на мох.
— Ви до мене?
— Дідусь помирає, — сказала дівчинка.
— Де? — чомусь запитав Роман: — Гм-м…
— Там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік тундри.
— А що з ним? — поспитав Роман.
— Кепсько. Рука не ворушиться, нога не ворушиться. Їсти не хоче. Помирати хоче.
— І давно?
— Третій день.
— Добре, — кивнув Роман. (Хоча що тут могло бути доброго?) — Зараз зберуся.
Я прошмигнув услід за ним у намет.
— Ти це серйозно?
— А ти як гадав… — Роман діловито вивернув свій рюкзак мені на спальник, а відтак ще й струсив, висипавши хмару пилу й цибульного лушпиння.
— Чим же ти збираєшся лікарювати, Айболите нещасний? У тебе, крім бинта і йоду, нічого й нема.
— Дещо знайдеться… — З купи мотлоху Роман вивудив білу пінопластову коробку, сховав у порожній рюкзак. — Перша допомога. Хоча навряд чи від неї буде користь. У діда найпевніше інсульт.
— То якого ж?.. — почав я, але затнувся, перехопивши обурений погляд Романа.
Я вибрався з намету й підійшов до дівчинки:
— Далеко до твого дідуся?
— До вечора прийдемо. — Зизуваті очі дівчинки дивилися немов крізь мене, нічого не помічаючи, й від цієї безсторонності робилося якось моторошно.
— Розумієш, нам обов’язково треба завтра від’їхати. Завтра увечері за нами пришлють човен, — про всяк випадок збрехав я: мотодору[24] ми чекали лише післязавтра вранці.
— Завтра увечері лікар повернеться.
— Чому — «лікар»? Ми ж удвох…
— Ти не підеш.
— Он як? І хто ж мені заборонить? — обурився я. — Ти чув, Ромо, що заявляє це дитя? Я — не піду!
Роман висунув з намету бороду, відтак показався сам. Рюкзак уже висів у нього за плечима. Вигляд лікаря був зосереджений, цілеспрямований, поважний. Він строго подивився на дівчинку, кашлянув, промовив:
— Гм-м, а, власне, чому?
24
Мотодора (дора) — великий, широкий і стійкий човен з дизельним двигуном, використовується для риболовлі, перевезення вантажів, а також як буксир.