Я було вирішив, що суперечка закінчена, але дівчинка похитала головою:
— Ні, не можна. Підеш ти один.
— Ну що ж, Вово… — здався лікар. — Доведеться тобі зачекати мене тут.
— Та що мені тут самому робити? — вже услід їм крикнув я в серцях, не розраховуючи на відповідь.
Але дівчинка несподівано зупинилася.
— Лови рибу, — порадила вона, обернувшись.
— Яку? Сяторей — не риба, — пригадав я і копнув ні в чому не повинних щупачків, що лежали на землі.
— Навіщо — сяторей? Хар’юз лови в річці.
— Ха! Якби! Не ловиться харіус.
— Ловитиметься! — пообіцяла дівчинка.
Весь цей день і наступний риболовля була фантастичною. Я переривав лов лише для того, щоб перекусити нашвидкуруч, упіймати декілька мух, жуків чи ґедзів, і знову починав прохід униз по струмку, з кожного улову вивуджуючи двох-трьох важких, полискуючих усіма барвами веселки харіусів. До повернення Романа я приготував царську вечерю: копчений в моху харіус. Є такий старий, майже забутий мисливський спосіб. Робиш ямку, розкладаєш у ній вогнище. Коли дрова прогорять, навалюєш на вугілля сирих гілок, бажано ялівцевих, а зверху — два шматки дерну, мохом або травою один до одного, так, щоб злегка підсолена риба лежала між ними мов у бутерброді. Чотири години — і від рибного копченого духу починає паморочитися голова…
Роман повернувся в сутінках, сам, без поводарів. Був він задумливий і дещо неуважний, на питання відповідав односкладово. Проте делікатесну вечерю оцінив і, змолотивши з десяток харіусів, обм’як, відійшов, розбалакався.
Розповідь Романа я записав у щоденник лише через дві доби, вже на борту мотодори, і деякі деталі, можливо, упустив, проте суть почутого того вечора викладена загалом правильно. Це підтвердив, прочитавши мої записи, й сам Роман. Хочу зазначити також, що після редагування з рукопису дещо відійшло, проте ніяких нових «мальовничих» деталей не додалося.
Отож, ось що після вечері на Хар’юзовому струмку розповів лікар Роман Тимофійович Алексєєв.
СИРТЯ
Лікар ішов за дівчинкою і спочатку було намагався заговорити з нею, але вона відповідала знехотя, скупо, не повертаючи голови. Незабаром бажання запитувати зникло: йшли швидко, по вогкому в’язкому моху, і втома робилася все відчутнішою.
Щоб якось відвернутися, Роман почав розглядати одяг дівчинки. На ній була легка простора паниця[25] до стегон, нижню полу якої оторочували декілька смужок навпереміну темно-коричневого й білого хутра. У швах паниці погойдувалися вшиті різноколірні суконні клаптики. Такі самі суконні стьожки, лише червоні, немов лампаси, прикрашали її широкі штани. Штанини були заправлені в піми — легкі, м’які, справжні чобітки-скороходи, під якими ягель майже не проминався. Пімам лікар просто-таки позаздрив: його власні гумові чоботи, придбані перед самим від’їздом, важчали з кожним кілометром і, що найнеприємніше, почали стирати п’яти.
Пора зробити й привал, думав Роман, але, дивлячись на невагому ходу дівчинки, короткі кіски, що підстрибували в такт її крокам, ішов і йшов услід, чомусь соромлячись власної втоми. «Чортзна-що, — бурмотів собі під ніс Роман, поглядаючи на годинник, — уже скоро полудень, йдемо три години, а цій плюгавці хоч би що».
Нарешті Роман не витримав.
— Послухайте, вундеркінде! — зупинився він. — Чи не пора заправитися?
Дівчинка обернулася й подивилася на Романа з докором. Він помітив, що вона теж неабияк утомилася, на обличчі брудні патьоки від поту, очі порожевіли.
— Сядь! — звелів Роман. — Відпочинь.
— Ні, — похитала головою дівчинка. — Дідусь…
Ще години через дві тундрова рівнина загорбилася, здибилася, вигнулася скелястим хребтом, чорними схилами перегородивши шлях.
— Туди? — понуро кивнув у бік скель Роман.
— Туди, — підтвердила дівчинка. І у відповідь на зітхання лікаря обнадіяла: — Вже скоро.
Згадуючи лихим словом свою злощасну долю, багатопудові чоботи й медичний диплом, лікар приречено поліз по камінню.
Підйом справді тривав недовго, але, коли вони вибралися на відносно рівне кам’яне плато, Романові здалося, що сил не вистачить навіть на крок. Він ліг, зняв чоботи і, влаштувавши палаючі ступні на прохолодному камені, заплющив очі. Не хотілося ні йти, ні говорити, ні думати, а лише лежати ось так, насолоджуючись спокоєм, свіжим повітрям і тонким запахом тундри, що холодив горло…
— Ох… До речі, тебе як звуть? Час і познайомитися.
— Пуйме.
Відтак Роман хотів було запитати, звідки їй стало відомо, що на березі з’явився лікар і чому вона вирішила, що лікар саме він, а не Володя, але не встиг, Пуйме покликала його: