Від бентежного відчуття винятковості й унікальності всього, що з ним відбувається, зненацька пересохли губи, спух і розтріскався язик. Нестерпно закортіло пити…
— Пи-ити… — почулося, мов слабкий стогін, Романові.
Він відпустив зап’ястя старого й оглядів печеру. В печері було темно, грань у гаснучому вогнищі ряхтіла, майже не даючи світла, і предмети в цій напівтемряві радше вгадувалися, ніж були видимі.
— Пуйме, де вода? — запитав Роман.
Але ніхто йому не відповів. Вирішивши не шукати воду в темряві, він хлюпнув у кухоль ледь теплого чаю і ложкою влив його у спечені губи старого. Подумав, чи не взяти його знову за руку — кортіло дізнатися, що ж було далі, але не зважився. Невідомо, чи бажає сиртя продовжити свою розповідь.
Роман зробив хворому ще ін’єкцію еуфіліну, відтак підійшов до шкури, що завішувала другий вхід, відкинув запону. В ніздрі вдарила прохолодна свіжість тундри, вимиваючи з легенів затхлий дух печери. Він ступив за поріг і опинився на просторому карнизі скелястого схилу, залитого тьмяним перламутровим світлом північної ночі.
На відміну від прискалку з водоспадом, по якому напередодні вони з Пуйме дерлися в печеру, протилежний бік гори був пологіший і, наскільки дозволяло судити освітлення, був внутрішнім схилом цирку, в центрі якого поблискувало сріблястими брижами гірське озеро. Чи, радше, озерце: віддзеркалення місяця, що жовтим округлим листом плавало посередині, закривало мало не третину його поверхні.
В озері щось плеснуло. «Риба», — подумав було Роман. Але звук повторився, ще й ще. Інтервали між сплесками були рівними. Роман напружив зір і розрізнив на воді крихітний човник, який рухався до середини озера. Підпливши до віддзеркалення місяця, човен спочатку зупинився, відтак зробив навколо нього сім кіл, а затим повернув до берега. Незабаром унизу почулися легкі кроки, й на карниз перед входом у печеру піднялася Пуйме.
— Серхасава просив пити, — сказав Роман. — Я не знайшов воду і дав йому чаю. Не знав, що тут поряд озеро й можна було принести свіжої води.
— Ми не п’ємо з озера Н’а[29]. Вода мертва. Риби немає. Лише качки-гуси сідають.
— А що ж ти там зараз робила?
— Зі Священним Вухом говорила.
— І що ж ти сказала цьому вухові?
— Сказала, дідусь помирає. Завтра сама залишуся. Запитала, чи не бажає чогось Священне Вухо.
— Ну і як? — Роман питав з нарочитою глузливістю: він намагався пройнятися іронією до того, що відбувалося навколо, — шамани-відлюдники в кінці двадцятого століття, якесь священне вухо, хехе, ліліпути-сиртя. Маячня якась, сон, мана… Та все ж він не міг упоратися зі зростаючою внутрішньою напруженістю, відчував, що готовий до того, щоби прийняти як реальність будь-яку ситуацію. Найнепередбачуванішу, найдикішу, найфантастичнішу. — Що ж відповіло тобі вухо?
— Нічого не відповіло.
— Неговірке, одначе, у вас вухо. Воно завжди таке мовчазне?
Пуйме знизала плечима:
— Зі мною не говорило, з дідусем Серхасавою не говорило. З його дідусем говорило один раз. Вухо не любить говорити, слухати любить.
— А звідки воно взялося в озері, це вухо? Духи принесли?
— Навіщо — духи? Сиртя принесли. Да-авно! Принесли, поклали в озеро. Й охороняють відтоді.
— Від кого охороняють? Не від гусей же?
— Сама не знаю, — простодушно відповіла Пуйме. — І дідусь не знає. Треба охороняти — і квит.
Вона замовкла, прислухаючись.
— Знову дідусь згадувати хоче. — І додала, вгадавши небажання Романа повертатися в задушливу печеру. — Можна й тут тепер. Зачекай!
Дівчина винесла з печери оленячу шкуру, постелила на камені, сіла. Жестом запросила Романа сісти поряд.
— Дай руку! — Пуйме легенько стиснула його долоню біля основи великого пальця, в точці, яку з курсу голкотерапії Роман запам’ятав як «хе-гу». — Разом слухатимемо.
…Цього разу Роман був не кимсь — він був Єдиним Оком. Тисячами очей одночасно: чоловічих і жіночих, старих, що сльозилися від віку, й молодих, що лише придивлялися до життя. Очі ці мружилися від жаху, обпікали, лускались, ненавиділи, обливалися кров’ю, вистежували, вмовляли, закликали… І все це був він…
Ось його місто, стародавнє Нері, охоплене полум’ям: валяться палаци, попелом опадає листя з садів на майданах, на всі боки біжать знавіснілі люди, що втратили розум. Тремтить земля, небо оповите густим смердючим димом, і немає більше сонця — його проковтнув злий Н’а, що вирвався зі своїх підземних покоїв…