Білосніжними колонами бовваніла усипальниця Олександра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос.
Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп Плотін… Тут неквапливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Тут містилася славетна александрійська бібліотека, яка робила честь місту: рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиної опори гинучого язичества.
Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса,[88] зруйнованого ошалілим натовпом християн, за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту.
Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі.[89] Юнак поволі рушив кам’яною терасою до моря. Губився у здогадах. Навіщо він міг знадобитися префекту?
На майдані, що підступав до самісінької води, незважаючи на вечірню пору, не вщухав різномовний гамір. Неугавно снували мореплавці, ремісники, купці, вояки. Куди не кинь оком, тіснилися гори заморських товарів. Сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні древні статуї, величні святилища богів з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище. Та й було чого: вулицями пересиченої багатством Александрії вешталися цілі зграї монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити свою відданість християнському богу, дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів. Уподобавши привілля чернечого життя, безпутні покидьки горою стояли за прийшлого месію з Назарету.
Сутінки густішали. На острові Фарос на вершині маяка спалахнуло вогнище. Сфокусоване відбивачами з полірованого граніту полум’я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії…
До настання другої нічної сторожі часу було чимало, і Гієрокл вирішив насамперед угамувати голод, а відтак обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом.
Юнак завернув до харчевні, що вигідно примостилася неподалік осередку гончарів у колишньому храмі забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож відвідувачів у закіптюженому просторому приміщенні не бракувало.
На середині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек разом із трьома фракійцями заклопотано порався біля вогню, на якому смажилось двійко баранів. Часом він незлостиво погримував на слуг, котрі, на його думку, були недостатньо меткі. Дружина Феодосія — висока опасиста македонка — спритно розливала густе корінфське вино у кубки та чаші, при потребі розбавляючи його водою з гідрії. Втім, мало хто дотримувався цього древнього еллінського звичаю, за яким вважалося поганою ознакою пити вино нерозбавленим.
Пошукавши очима вільне місце, Гієрокл угледів незайнятий стілець поруч з грубо обтесаною кам’яною брилою, котра, очевидно, в минулому служила жертовником. За цим своєрідним столом, обіпершись на вичовгану поверхню голими ліктями, що стирчали з подертої ряси, сидів червонопикий монах, підозріло поглядаючи на невпинно прибуваючий люд.
Гіероклову появу господній слуга зустрів стримано. Мовчки перехилив у запослий неохайною бородою рот повний келих і вдоволено заплющив маленькі поросячі очиці, дослухаючись до гарячої хвилі хмільного трунку в череві. Згодом розплющив очі й увіп’яв їх у Гієрокла. Похмуро кинув:
— Ти хто? Язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників, — однак, трохи подумавши, додав: — Але мені здається, що ти не до кінця зіпсований поганин. Як знати, можливо, тебе ще можна навернути до справжньої віри. Сідай.
88
Серапіс —
89