— Відповісти на це поки що важко.
— І все-таки, яким чином вам вдалося проникнути у глиб минулого таким екстравагантним способом?
— Причина, як мені здається, — мовив Ткачук, зосереджено поправляючи на переніссі окуляри, — полягає в тому, що у людському мозку відбуваються процеси, до певної міри аналогічні тим, про які я говорив. Кожна клітина-нейрон оточена великою множиною молекул води, ядра якої працюють як тригери: змінюється орієнтація спіна[63] протона — маємо одне положення живого тригера, не змінюється — інше. Будь-яка інформація потрапляє в мозок по нервових волокнах у вигляді своєрідного телеграфного коду, який розшифровує конкретна молекула, що чекає на це повідомлення, перебуваючи в сінапсі — проміжку між двома нервовими закінченнями. Таким чином, нейрон можна вважати мікроскопічним комп’ютером з практично необмеженими можливостями. А тепер у вас виникає законне питання: «Як міг порозумітися людський мозок із скарабеєм?» Спробуємо зрозуміти, яким чином одна людина розуміє іншу. Відповідь, зрештою, досить проста: коли більшість елементів повідомлення одного співрозмовника уже знаходиться в пам’яті іншого. Маємо своєрідний інформаційний резонанс. Приміром, для того, щоб зрозуміти іншомовного інформатора, в пам’яті потрібно тримати певний запас слів його мови. Повідомлення розшифровується значно швидше і простіше, якщо воно передається у вигляді зображення, а надто у вигляді психо-інтелектуальної інформації. До речі, відомо, що спостережуваний людиною просторово-часовий світ повністю фіксується мозком, як при об’ємному фільмуванні, — у вигляді власної голограми…
— Однак людина — це насамперед жива істота, біологічне створіння, — не втримався Бандура. — А кристал, навіть такий, що все пам’ятає, річ непорівнянна з вінцем природи.
— Що стосується вінця природи, то людство далеко не завжди виглядає скромним, — не без сарказму зауважив Сашко. — Проте спробуємо розібратися. Ще в 1924 році академік Опарін писав, що особливість, специфіка живих організмів полягає лише в тому, що в них сплелися, поєднались у надзвичайно складну комбінацію численні властивості та ознаки, які окремо притаманні різним неживим неорганічним тілам, і життя характеризується не якимись окремими властивостями, а особливою, специфічною комбінацією цих властивостей. Іншими словами, процеси, які відбуваються в живій природі, не є чимось абсолютно специфічним, і практично завжди можна зустріти аналоги й в неживій природі. Людський мозок, окрім того, що він є логічною системою, котра оптимгзує структуру зв’язків нейтронних сіток, одночасно є й генератором електричних коливань. Припустивши, що кристал генерує своє власне інформаційне поле, приходимо до єдиного висновку: обидва поля — людське і реліктового кристала — почали взаємодіяти в процесі опромінення скарабея асиметричним електромагнітним полем. Між жуком-кристалом і нами виник своєрідний інформаційний резонанс.
Ткачук зручніше вмостився у фотелі, уважно спостерігаючи за нашою реакцією.
— Гаразд. Припустимо, все, про що тут мовилося, справді мало місце. Але чому скарабей? Чому для зберігання інформації обрана саме така форма? Не куб чи, скажімо, куля, а саме жук-гнояк.
Сашко стенув плечима.
— А що скажете ви, Сергію?
Я знову нагадав про генетичний код. У хромосомах живих істот записана програма розвитку організму. Чому б не припустити, що подібна програма існує і в неживій природі?
— Ви хочете сказати, що в скарабеї міститься якась наперед задана програма? — не втримався професор.
— Дуже радий, що ви мене зрозуміли. Питання лише в тому, де записана ця програма? Ймовірно, у внутрішній структурі елементарних частинок або ж якихось фундаментальніших, ще не відкритих наукою.[64]
— Якщо мене не зраджує інтуїція, — втрутився Ткачук, — ти маєш на увазі створення самоорганізуючих систем?
— Так. Сучасна мікроелектроніка, як відомо, впевнено просувається до ангстремних деталей схеми, більше того — до молекулярних структур, які багато в чому нагадують біологічні. Сьогодні наука починає виходити на рівень молекулярної структури й далі. І саме тут вчені зіткнулися з проблемою систем або структур, які самоорганізуються.[65] Зрозуміло, що такою ж мірою це стосується і комп’ютерів наступних поколінь. Вся біда в тому, що ми надто довго тупцюємо на порозі світу елементарних частинок і самоорганізуючих систем. Сьогодні процеси поділу клітини зрозумілі науці не більше, ніж неандертальцю затемнення Сонця. Що з того, що біологи мають довжелезні кінограми поділу клітин. Адже жодна особливість цього процесу не була передбачена. Не створена і не знати, коли буде створена, теорія самоорганізації, а стосовно світу електронних структур і схем — теорія самомініатюризації…
64
65