Дядько Кіндрат аж підхопився:
— Хто? Я брешу? Та коли я з цими хлопцями ходив, твій батько ще цицьку ссав. Я брешу! — він обурено вимахнув рукою, упустив ложку в казан і поліз її діставати, обпікаючи пальці. — Та ти знаєш, що верхні — то ті самі люди. Тільки як Сонце образилось, люди під землю пішли, а вони зверху залишилися… Брешу… Молодий ще… Ф-фу, — він таки витяг ложку і почав обсмоктувати то обпечені пальці, а то вимазане в крупі руків’я.
— Е-е-е, дядьку, ви нам трохи залишіть, — схопився жартома Іван.
А Гриць від останніх слів дядька Кіндрата аж закипів:
— То що, ті цуценята, виходить, як людські діти?
Всі, немов за командою, обернулися до цуценят. Ті боязко визирали зі свого кутка. Ну зовсім тобі як звичайні дітлахи, бо луски при мерехтінні багаття видно не було, а тільки очі — великі та сині.
— Тьху ти, — Гриць розлючено підвівся, перейшов до дверей, сів там і ображено замовк.
Дядько Кіндрат відчув себе на коні:
— От бачите, образився. Бо дурний. А розумну людину послухати не хоче, — він знову взявся мішати куліш. — То я вам скажу, що раніше верхні від людей майже не відрізнялися. А луска у них від Сонця з’явилася. От погуляй під Сонцем, і в тебе виросте. Хе. Уявляєте — Гриць із лускою.
Знову бреше старий. Ото вже людина. Його аби слухали, а він що хочете вигадає. Семен крадькома подивився на малих. Ті без загальної уваги почувалися значно краще і потихеньку засвоювали нові території. Хлопчик підступився до дядькового заплічника, а дівчинка, хоч трохи і висунулася з кутка, але далі йти не наважилася. Вони кумедно так рухались, ці малі: пролізуть трохи рачки, а потім лягають на пузо, відпочинуть і знову повзуть.
За дурними балачками трохи не пригоріла їжа. Дядько Кіндрат, зсунувши на пальці край рукава, зняв казан з вогню.
— Агов, Грицю! — загукав він. — Іди-но кашу їсти.
Гриць не відповів, але все-таки прийшов і похмуро всівся разом зі всіма біля казанка. Куліш виглядав смачно — що не кажи, а дядько куховарив знаменито. Взялися до страви. Їли повільно, без поспіху, відкладаючи у шлунках запаси на довгу ніч подорожі. Така ж некваплива та чинна точилася розмова.
Семен орудував ложкою, намагаючись не поспішати. Он як дядько Левко — спочатку погортає кашу сюди-туди, потім набере трохи, ложку об край витре, і тільки потім до рота — обережно губами кашу знімає, а потім ложку обсмокче так смачно-смачно і знов кашу гортає.
Дядько Кіндрат відібрав кавалок пшона окремо. Ніхто не заперечив, а Івась навіть додав шматок м’яса. Нехай поїдять.
Верхненята вже досить впевнено повзали у своєму кутку, щось там порпалися і не звертали на чумаків жодної уваги. Проте коли підійшов дядько Кіндрат, вони злякано витріщилися і пригорнулися одне до одного.
— Ну що ж ви боїтеся? Хіба ж я такий страшний? — дядько Кіндрат сів і простягнув ложку з кулішем. — Он яка добра кашка. Їжте!
Діти торкнутися їжі не наважувались.
— То вони ваших вусів лякаються, — зауважив ззаду Іван.
— Та ти хоч помовч вже, — дядько Кіндрат чомусь знов розлютився. — Базікати ви всі майстри… — але побачивши, що діти злякались його голосу, вмить змінив тон: — Утю-тю-тю, яка смачна каша…
Ну чистий тобі дідусь біля онуків!
Тільки онуки не признали такого дідуся і перелякано полізли в куток.
— Тьху ти, — дядько Кіндрат підвівся, потім щось подумав і, знайшовши відносно чисте місце, вигріб куліш просто на підлогу.
Верхненята розібралися з їжею самі. Тільки-но дядько відійшов, вони виповзли і за хвилину вже взялися до справи, руками вихоплюючи м’ясо і жмені розвареної крупи. Невідомо, скільки вони того кулішу з’їли, а скільки порозмазували по обличчях, але з підлоги підібрали майже все.
Чумаки зацікавлено спостерігали за цією картиною, тільки Іван раптом відхилився назад і, заплющивши очі, сперся на стіну.
Дядько Кіндрат замріяно сказав:
— А от якби справді їх приручити? Диви, які розумні. Вони ж і вранці можуть ходити, і ввечері…
Семен нахилився до Івана:
— Що, голова?
Той тільки очима кліпнув. Ну що ж, доведеться, мабуть, і сьогодні його сіль тягнути. Добре хоч не самого Івана.
— …А вони зі своїми хіба спільної мови не знайдуть? — дядько Кіндрат все ще вигадував щасливе майбутнє.
— Та тихше ти, — раптом обізвався отаман, — бачиш, людині погано.
Дядько Кіндрат збився:
— Та що я? Я ж нічого. Нехай відпочиває. Я ж хіба заважаю? — і зразу перейшов на два тони нижче, розповідаючи, що коли молодий був, то до села дісталися мандрівники з півночі і розповідали, що там теж люди є. Там високі гори з печерами, а в них багато людей, мало не вдесятеро більше, як у нас…
Семен слухав неуважно. Він дядькових казок наслухався ще коли туди йшли.
— А Горобець, добрий козак був, це старого Горобця небіж. Пам’ятаєш Горобця, Левку? Так він каже…
Отаман не відповідав, Гриць все ще був не в настрої, і старий, що лишився без публіки, поступово замовк. Так вони й сиділи в цілковитій мовчанці — чи думали про щось, чи їжу перетравлювали, дрімаючи потихеньку. А Сонце надворі вже схилялося до обрію, в безсилій люті шмагаючи променями землю.
Іван пройшовся кімнатою, позіхнув, покрутив головою.
— Ну і як?
— Та нічого, жити можна. Ет, чорт, не щастить, так не щастить, — він ще покрутив головою, прислухаючись до своїх почуттів, і вилаявся.
Дядько Кіндрат заспівав собі під носа:
— Добре вам, дядьку, сміятися, як не вам перепало, — образився Іван.
— А мені перепасти не може, я заговорений.
— Жінка сказала, що як вб’ють, то додому не пустить, — дядько Левко приєднався до загальної розмови.
— Це точно, — продовжував сміятися дядько Кіндрат, — пам’ятаю, колись мене зачепило, молодий був, дурний, так вона…
— Гуп-гуп-гуп! — залізні двері загули під ударами. Чумаки враз підхопилися.
— Так, вскочили, — мало не із задоволенням підвів підсумок дядько Кіндрат.
Знадвору почулися голоси.
— Хазяїв шукають, — сказав отаман. — Стерво!
— Може, відсидимось? — Іван запитально подивився на нього.
— А як же, відсидишся ти. Зараз… Ану, Гриць, відгукнися їм.
Гриць підійшов до вікна і почав одсовувати крайні камінці.
— Казав я, що не треба затримуватись тут, — проскрипів ззаду дядько Кіндрат, хоча Семен не міг пригадати, щоб він колись таке казав.
На бурчання ніхто не зреагував. Гриць просунув у зроблений отвір автомата і дав коротку чергу.
— …ах-ах-ах!
Луна застрибала баштою і злилася з криками іззовні. Зразу ж їй відгукнулися автомати знадвору, і кулі задзьобали багатостраждальні двері.
— Не подобається, — отаман зловісно ошкірився. — Грицю, скільки їх там?
— На одного менше, — задоволено відповів той.
— А всього?
— Небагато. Штук шість-сім. Сховались.
— Зрозуміло, — отаман підійшов до вікна, одсунув Гриця. — Ану дай я.
Він обережно визирнув надвір.
— Наволоч, ні чорта не видно.
Семен не відчував нічого — ні розгубленості, ні навіть цікавості. Він просто очікувально дивився на дядька Левка. Той зараз просто пояснить їм, що робити, і все буде добре. А поки що задумався, бо він головний.
Отаман окинув поглядом товаришів:
— Так, хлопці, справа кепська. Верхніх небагато, але нам багато і не треба, щоб постріляли. Де вони — не видно, — дядькові слова луною відбивались від стін і губилися десь нагорі. — Тому зробимо так: зараз до вікон стають Гриць із Семеном і уважно… — він на мить зупинився, подивившись на Семена, — уважно дивляться. Як сунеться хто — стріляти. Набої берегти. Решті відпочивати. Коли трохи смеркне, будемо вибиратися.
Семен зайняв позицію біля вікна, довелося розібрати шмат кладки, аби утворилася бійниця. Надворі вже були сутінки, але світло ще різало та шпигало землю і змішувало всі контури в єдине блискуче тло. Очі зразу запекли та засльозилися. Як це верхні таке витримують, і не повилазить їм?