Ворог тим часом покинув длубати двері і зібрався купкою — радитися. Іван шморгнув носом. Семен відчув, як у нього набігає слина, солодкувата і гидка.
Врешті верхні до чогось домовились і стали біля дверей двома купками. Двоє взяли бомбу, двоє — ломи, підчепили двері… Всі затамували подих.
Двері зі скреготом подалися, а в утворену щілину, гучно хукнувши, двоє вкинули чорну бомбу, більш схожу на скриньку. А тоді всі мерщій попадали під стіни.
Наступної миті вежа неначе підстрибнула вгору. Під ногами у чумаків загуло так, наче боги били палицями в напнуте пузо землі.
— Га-гах! — Семену здалося, що споруду має розірвати зсередини, але вона вистояла, хитаючись і ревучи. А отаман загорлав нелюдським голосом:
— Нумо!
Гриць несамовито рвонувся до мотузки і навздогін за нею полетів донизу, чіпляючись за вузли. Семен вже не бачив, як верхні, стріляючи, наче божевільні, посунули в розламану пройму. Він підхопився за Іваном, стусанувся плечем об залізну стійку і на повний зріст побіг до краю, за яким уже зник Іван.
Як він примудрився спуститися мотузкою, Семен не зрозумів. Тільки пам’ятав, що, мало не плачучи, хапався за вузли, намагаючись загальмувати швидке падіння і як терся бесагами по фарбованій стіні. Незчувсь, як ноги торкнулися землі і прийшов до тями поряд із хлопцями, в провулку. Ззаду наздоганяла решта чумаків.
— Хутко! Праворуч! — заревів отаман.
Збиваючись з подиху, вони бігли повз розвалені будинки, і торби безжально гупали по спинах.
— Швидше, хлопці, швидше! — мало не благав отаман, і хлопці, ковтаючи сльози, товкли суху глину важкими чоботами. Бігли попід стінами, нікого вже не лякаючись. І тільки отаман раз по разу озирався — чи нема погоні. Дядько Кіндрат діловито сопів за плечем, Іван на бігу тер попечені мотузкою руки. Гриць загрібав попереду, тільки курява стелилася.
Так вони пробігли три квартали, потім перейшли на швидкий крок, потім ще бігли, але вже не так хутко, поки не проминули останні будівлі. І, одійшовши для певності ще з півкілометра, зробили привал. Погоні не було.
Іван впав біля свого заплічника і зареготав — трохи істерично, ляскаючи себе руками по стегнах:
— Ой, не можу… хлопці… ой, не можу… біжу і відчуваю, зараз штани спадуть… підтягнув, а вони знов, наче щось тягне, а воно ось, — і він витягнув з кишені чималеньку купу каміння. — Ой, не можу!
Семен, дивлячись на нього, і собі посміхався, а дядько Левко цілком серйозно підійшов до Гриця і поплескав його по плечу. Гриць знітився.
Іван скінчив реготати і підвів підсумок:
— Оце ми бігаємо!
— Ти штани перевдягни, бо здається, не через те вони спадали, — весело обізвався дядько Кіндрат.
— А самі, дядьку, коли вони бомбу кинули… — Іван щиро, без образи посміхнувся. — Ой і полохливі ж ви… Що, злякались, що жінка додому не пустить?
— За тебе злякався, щоб ти об вузли дещо не стер. Бо до дівчат не буде з чим ходити.
Семен перемотував онучі. В голові дзвеніло і луною віддавалася розмова: «Тільки чую — ззаду сопуть. Думаю, погоня, ну і наддаю, а воно не відстає… Ги-ги-ги».
І раптом десь у глибині свідомості спливла картина: напіврозчинені двері, і чорна бомба повільно так залітає… Там же верхненята були! Це ж вони їх підірвали! Дівчинка. І хлопчик. Маленькі. Ще ледь ходять. І очима такими дивляться.
— А як Гриць стрибнув, я гадаю, коли не вчепиться, так від землі відіб’ється і назад полетить…
— Ой, хлопці, думав, ніколи не наважусь. Така височінь. А як гукнули…
- Іване, а як твоя голівонька? Га? З переляку забувся?
Що ж це таке? Це виходить, вони своїх підірвали?
— А ви, дядьку, як молодий бігаєте.
— Доживеш до мого віку — і ти так побіжиш.
— А як за дівчатами, мабуть, ще краще?
— От чортова порода. Ну, з вами не скучиш, — обізвався дядько Левко. — А я думав, не вискочимо, га, Семене!
Семен сіпнувся, наче прокидаючись:
— Що?
— Злякався, кажу?
— Так, — зізнався щиро.
— Це добре. Значить життя любиш. Молодець.
Семен не зрозумів, хвала це чи гана, а тут дядько Кіндрат додав:
— Тепер можна і вдома про нашу пригоду розповідати. Звісно, якщо верхніх на десять помножити.
Семен усміхнувся. А може, вони і не підірвалися. Може, вони сховались під сходи — маленькі ж. Бояться. Тож сховалися, і їх не зачепило. Може ж таке бути? Або на сходи вилізли, за чумаками.
— Ну що, козаче, підеш попереду? — отаман стояв поруч.
— Авжеж, — Семен трусонув головою, підвівся і взявся за автомата, — тільки палицю треба виламати, щоб гадюк лякати.
Битий шлях-II
Баба визирнула з печери у провулок, видовбаний у щільному граніті, і миттю закрила, затулила собою хвіртку, наче в постаті, що сунула тунелем у червонуватих променях вуличного світла, крилася якась загроза. А потім загорлала, запричитала так, немов і не чоловік то був, а сам сатана:
— Ну чого це ти сюди йдеш? Ну що тобі потрібно? — голос баби віддавався галереями і скиглив по кутках нудним відлунням. — Сам ледащо, і людину збиваєш… Тільки спокій якийсь у хаті настав, а він вже йде! Ну що тобі, га? Ну чом би ти не йшов далі? І як вас тільки таких земля носить, як вас свині не зжеруть?! Ходять, ходять… Нема хазяїна. Кажу, нема, — баба вдалася до військових хитрощів. — Йди собі, йди. Нема. Мало вам босоти, гультяям, неробам. Ходите, ходите. Нема, тобі кажуть. Не пустю.
Петро, розбуджений бабиним скавчанням, вийшов на ґанок і зіщулився на ліхтар.
Треба ж так кричати. Мабуть, усе місто сполошила, триндичиха.
Баба поки що його не бачила, тому продовжувала стійко боронити хвіртку, закликаючи ворогу на голову всі кари земні та верхні. А перед бабою, спокійно сприймаючи прокльони, стояв Терентій Яровий і тільки іноді всміхався на найбільш образні бабині вислови.
— Що там таке? — гукнув Петро з порогу.
Баба спинилася і люто загарчала, побачивши, що позиції не утримати.
— Драстуйте вам, — озвався Терентій. — А що це тепер за звичай, щоб лаятись біля хвіртки? Раніш хоч до хати пускали.
Петро виразно глянув на бабу, і та покірно покинула свою позицію, побажавши на останнє Терентію, щоб смерті не дочекавсь, а дітям його дітей — щоб лаяли свинячого батька, сто болячок йому в печінку, як згадають.
Терентій на це тільки посміхнувся:
— Добра в тебе сторожа. Ну, здоров бувай, козаче. Щастя тобі в новій хаті.
Петро відчинив двері та провів гостя до вітальні з високою стелею та аркою. Це була гордість хазяїна, в такій кімнаті не те що гостей — весілля можна гуляти, всім місця вистачить. Терентій перехрестився на покуття.
— Сідай, — і поки гість роздивлявся, що до чого в новій хаті, на столі з’явилися склянки та пляшка — настоянка на поросячих хвостиках, пам’ять про хазяйські подвиги.
Випили за нову хату. Петро похвалився, як, вивозячи каміння наверх, здобув п’ятеро підсвинків, що хвости тепер у пляшці, а шостий з’їв Сірка й утік, падла. Пом’янули Сірка, і Яровий поставив склянку:
— А що, хазяїне, чи не дуже ти заморився, вирубуючи собі хату, га? А чи може, тобі вже гроші не потрібні, а може, й хліб без солі їстимеш?
Петро у відповідь тільки посміхнувся і спитав:
— Хто йде?
— О-о, — зразу почав перелічувати Яровий, — компанія добра: по-перше, Григір, ну і, звичайно, дід Ївко. Я, по-друге, і ти осьо, якщо згодишся. Сердюки брати, Тимко, можливо, пристане, ну і шмаркачів, звичайно, трохи. Добрі загалом хлопці, я їх бачив. Ну то як?
Компанія і справді збиралася непогана. Сердюки, хоч і молоді, але в дорозі вже були. Тимко — біс з ним, можна і без Тимка. А інші… Григір поганих не вибере, аби слухались.