Олег усміхнувся.
— Я відразу це зрозумів, щойно ти напосілася на Арсена й Михайловського. Зголодніла?
— Еге ж.
— І я.
Ми обійнялися й міцно поцілувалися. Потім довго стояли посеред рубки, не розмикаючи обіймів, і дивилися на мерехтливий гіперпростір за передньою оглядовою стіною.
— Ех, бачив би нас Дюбарі! — нарешті сказала я.
— Перша сотня, — миттю озвався Олег.
— Що?
— Ти кажеш це вже всоте. Я рахував. Вітаю з ювілеєм.
Я потерлася щокою об його плече.
— Але ж це правда. Лишень уяви, що б він сказав.
— Уявляю. „Ну ж бо, молоді люди, майте совість. Милуйтеся собі у вільний час, це не заборонено статутом, але на робочих місцях будьте стриманіші. А втім, я нічого не бачив“. От і все.
Олег був цілковито щасливий. У нього була я, ми були разом, а більше він нічого не хотів. Після битви за Новоросію цар Павло, обурений пониженням свого найкращого друга у званні й посаді, хотів особисто виправити цю кричущу несправедливість. Проте Олег відрадив його від сварки з Ворушинським, а натомість попросив про іншу послугу. У результаті, коли я повернулася до Управління Спеціальних Операцій, туди ж перевели й Олега, причому залишили моїм другим пілотом. Мені закралася велика підозра, що й крейсер не відібрали знову ж таки з Павлової протекції.
Вивільнившись з Олегових обіймів, я сіла в капітанське крісло, швидко пробігла очима покази приладів і запитала:
— До речі, ти голодний?
— Я ж сказав, що так. І один поцілунок мене не наситив. — Олег хитро примружився. — Знаєш, ми ще жодного разу не кохалися в рубці. Може, спробуємо?
Я похитала головою.
— Спокуслива пропозиція, але треба знати міру. До того ж у каюті зручніше. А питала я про інше. Хочеш перекусити?
— Не заперечуватиму.
Я зв’язалася з камбузом і, за своїм звичаєм, спочатку ввімкнула лише режим прийому. От такий я підлий командир — обожнюю перевіряти, чим займаються мої підлеглі на своїх постах. А нещодавно піймала кока, коли він годував нашого корабельного кота Фріца чорною ікрою — і не синтетичною, а натуральною осетровою.
Цього разу кока з котом на камбузі не виявилося, зате там були мій батько і Саті, яка виготовляла з тонко нарізаних скибочок сиру, шинки, овочів і всілякої зелені якусь закуску. Я не відразу перервала зв’язок, а трохи затрималася, щоб зайвий раз помилуватися королевою. Вона була такою красивою, що навіть очам ставало боляче. І при цьому її врода була зовсім не рафінована, не така лялькова, як в Естер, а дуже м’яка, жива, лагідна…
Коли я вже збиралася відключитися, Саті раптом озвалася:
— А я недавно бачила її разом із Рітою. Ми трохи поговорили, і мені здалося, що вона щаслива.
Батько спохмурнів.
— Це ненормально. Так не має бути.
— І все ж трапляється. Почуття непідвладні розумові, вони підпорядковуються своїй власній лоґіці.
— Незважаючи на почуття інших, — похмуро зазначив батько.
— Атож, — підтвердила Саті. — Любов еґоїстична, що б там не казали письменники й поети.
— Біс би його вхопив! — обурено промимрила я. — Та як він міг!..
— А в чому річ? — поцікавився Олег. Вражений тим, що королева власноруч готує їжу, він не надто вникав у суть розмови.
— Мій татусь жалівся їй на Анн-Марі, — пояснила я ображено.
— Ти, здається, злишся?
— Ще б пак! Він має жалітися винятково мені. Я його втішниця.
Тим часом Саті вела далі:
— Я дуже добре її розумію. Адже сама опинилася в такій ситуації. Мені вже двадцять вісім, а я досі неодружена. Хочете знати чому?
— Ну… — зам’явся батько. — Якщо ви хочете поділитися…
— На Магаварші я мала нареченого, дуже гідного молодого чоловіка. Як я потім дізналася, він був одним із найближчих соратників батька. Я думала, що кохаю його. Була впевнена, що кохаю, але… потім зрозуміла, що це не так. Майже вісім років тому, після звільнення нашої планети, коли ми з батьком прибули на Землю, я зустріла там одну людину. Він був героєм, хоча навряд чи це стало для мене вирішальним, тоді героїв було хоч греблю гати. Просто він чимось приворожив мене. Досі не знаю чим — приворожив і все, кохання непідвладне жодній лоґіці. Відтоді, як я побачила його, решта чоловіків перестали для мене існувати.
Вона схвильовано замовкла, на її щоках палахкотів густий рум’янець. Батько теж мовчав, а його обличчя поступово набувало виразу здивованого розуміння.
— На мою біду, — продовжила Саті, — цей чоловік любив дванадцятирічну дівчинку. Так любив, що заради неї одружився з її матір’ю. А я залишилася ні з чим. Щоправда, згодом він розлучився з дружиною, але всі ці три роки я не знала, як до нього підступитися. Він же вперто не звертав на мене уваги. Зрештою я зрозуміла, що мушу сама йому все сказати, бо інакше нічого не буде. І ось… — вона перевела подих, — таки сказала.