Ми створили громіздку техніку, наша цивілізація обросла мільйонами всіляких приладів, машин, споруд. Здавалося, з машинами не може бути нічого несподіваного. Вони ставатимуть складніші, досконаліші і тільки.
Дурниця! Ми малюємо харчевні і святих Себастьянів, а хтось у цей час відкриває новий світ.
Мінливий світ, справа не лише в машинах. Увесь світ! У ньому все буде здатне до постійної зміни: будинки, мости, кораблі, міста, літаки…
— Ну, ми змонтували на заводі пристойний прилад. Не дистанційний — там цього не треба. У “Дитячому світі”, на вітрині, точнісінько такий ослик… Ось і кава готова. Я принесу магнітофон, послухаєш відповідь машини.
* * *
Ми п’ємо каву, зварену струмами високої частоти. Вона не краща за звичайну. Але Антена нею явно пишається, і я хвалю: чудова кава, зовсім особлива кава, вважай, такої мені ще не доводилось пити.
— Яка в тебе напруга в мережі? — запитує Антена. — Я обов’язково зроблю тобі таку кавоварку.
— Напруга…
До біса кавоварку! Ось тут з’явилася веселка. Вона світилася зсередини і була зовсім жива. Нізащо не спитаю, як це робиться. Чаклунство. Сумне чаклунство. Ця веселка нагадала мені ту, давню, хоч вони зовсім не схожі.
Того дня ми пішли з Адою в “Художній” на денний сеанс, щоб перевірити її ідею про телепатію. Ідея здавалася мені цілком правдоподібною. Досліди, розповідала Ада, провадились на одній людині, тому результат вийшов непевний. Потрібно взяти п’ятсот чоловік або тисячу, щоб складанням підсилити слабкий ефект. Звичайно, під час досліду люди повинні водночас думати про щось одне, в “Художньому” йшов шведський детективний фільм, це було дуже вдало: злочинець так несподівано вдирався в купе поїзда, стріляв у шпика — і зал “синхронно і синфазно” — завмирав від жаху. Ми сиділи в кутку, на нас не звертали уваги. Ада затулила вуха руками й заплющила очі. Вона мусила телепатично вловити цей контрольний момент. На екрані мчав поїзд, шпик ходив по вагонах, а я дивився на Аду, на її обличчі миготіли тіні…
Дослід цього разу не вдався. Аді набридло затуляти вуха, і вона сказала, що не обов’язково сидіти так з самого початку, досить приготуватися, коли наблизиться час. Картину ми знали лише за переказами і, звичайно, пропустили контрольний момент.
Потім ми ховалися в метро від дощу. Ми їздили навмання різними лініями і все дивилися на тих, що входили, вгадуючи по їхніх обличчях, їх одягу, чи закінчився дощ. Бувають же дощі, які йдуть довго! Але цей закінчився через годину чи півтори. Вийшли ми на Ізмайловській і відразу побачили веселку. Вона висіла над не просохлим ще проспектом, схожа на велетенський арковий міст. Під мостом безшумно пливли колони мокрих автомобілів. Ада сказала, що веселку лише злегка намалювали блідими акварельними фарбами. Я погодився, хоч веселка була дуже ясна. Особливо її верхня частина. І лише біля підніжжя, там, де арка спиралась на дахи далеких будинків, фарби дійсно були м’які, повиті серпанком…
* * *
Міжзоряні перельоти вважались нездійсненними насамперед з точки зору енергетики. Необхідні мільйони тонн анігіляційного палива, щоб розігнати до субсвітлової швидкості малесеньку капсулу з одним-двома космонавтами. Для зберігання пального (треба ще навчитися його добувати!) виникне необхідність у якомусь спеціальному обладнанні, що має чималу масу, і, отже, потребуватиме додаткових витрат пального. А щоб розігнати це додаткове пальне, знову-таки потрібне нове пальне…
Машина не вирішувала цю частину проблеми. Антена виходив з того, що корабель безперервно отримуватиме енергію з Землі.
“Енергетична заборона” міжзоряних перельотів виникла, коли лазерна техніка була ще в пелюшках. Втім, уже тоді говорили про можливість використання лазерів для зв’язку з кораблями. Зрозуміло, зовсім не просто перейти від інформаційного зв’язку до енергетичного. Тут є свої труднощі, але в принципі їх можна подолати. У міру розвитку квантової оптики буде збільшуватися потужність, яку здатні передавати лазери. До того ж для розгону або гальмування корабля — самого лише корабля, без цих велетенських запасів пального — потрібно буде не так уже багато енергії. “Я обрав цей варіант з поваги до закону збереження енергії”, — сказав Антена. Що ж, з цим можна погодитись.
Але залишається основне: класична проблема повернення. Час плине по-різному на Землі і на кораблі; потрібно прийняти це або вступити в суперечку з теорією відносності. Машина не сперечалась. Тепер я розумію, що вона й не могла сперечатись, вона не була на це розрахована.
Ось відповідь, я переписав її з магнітофонної стрічки.
“Корабель: перебудова в польоті на підставі одержаної з Землі інформації. Мета — повернення корабля на Землю не застарілим. Екіпаж: постійний контакт з Землею, засвоєння з допомогою гіпнопедії якомога ширшої інформації про життя на Землі, оволодіння новими професіями. Спеціальні передачі, що готують до прийняття нової епохи”.
Антена пояснив цю ідею таким прикладом.
Припустимо, три каравели вирушають у кругосвітнє плавання, яке триватиме кілька років. Припустимо також, що на березі за цей час минуть століття. Каравели виходять в океан, і через місяць чи два моряки одержать з голубиною поштою креслення удосконаленого парусного оснащення. На ходу розпочинається виготовлення нових парусів. Ще через три місяці голубина пошта (на кінець подорожі її замінить радіо) приносить опис навігаційних приладів, винайдених після відплиття ескадри. З точки зору моряків час на березі плине швидко: все частіше й частіше надходять повідомлення про нові відкриття і винаходи. Причаливши до якого-небудь острова, мореплавці беруться за переобладнання кораблів. І ось уже нема каравели: від острова відчалюють два бриги. А вільні від вахти моряки вивчають схеми перших, ще незграбних парових двигунів, і боцмани порпаються в своєму господарстві, міркуючи, з чого можна буде зробити гребні колеса…
Щодо каравел цей уявний експеримент має вигляд дещо фантастичний. Інша справа — космічні кораблі, що підтримують зв’язок з Землею, з’єднані з нею інформаційним і енергетичним мостами. Хай навіть не пощастить здійснити повну перебудову. Хай до рідних берегів повернеться не атомохід, а каравела з паровим двигуном. Все одно люди, що зробили цей двигун, будуть ближчі до атомного віку, ніж до епохи, в яку вони починали плавання.
Я гадаю, коефіцієнт перебудови може бути дуже високий. Якби йшлося тільки про корабель, коефіцієнт був би близький до одиниці. Складніше з людьми. Екіпаж Магеллана, очевидно, ще зміг би освоїти парову техніку, але як би ці люди, котрі щиро вірили в догмати церкви, сприйняли світ без релігії?..
А зрештою, сучасна людина значно краще підготовлена до можливих змін. Ми змалку звикаємо до життя у мінливому світі. Тим паче це повинно бути властиве зореплавцям двадцять першого століття.
І все-таки це буде титанічна праця — ось так літати до зірок.
Я пригадую наївну фантастику. Автомати ведуть корабель… Екіпаж мирно дрімає в анабіозних ваннах; нехай швидше минає час… Повільно збігають марні роки… Повітряна куля на дві тисячі персон!
Все буде інакше.
Щоденна праця у стрімкому темпі, щоб не відстати від земного часу, щоб засвоїти і використати нові знання. Ось чому машина нагадала про гіпнопедію: потрібний максимум нових знань за хвилини. Скоріше всього це буде навіть не гіпнопедія. Звісно, не гіпнопедія: тут необхідні якісь ще не відкриті засоби навчання. І не лише навчання, а й взагалі засвоєння одержаної з Землі найрізноманітнішої інформації. Ці засоби повинні створити для космонавтів “ефект присутності”, якомога повніше зв’язати їх із мінливою Землею.