— Такий крокодил тут нема, — рішуче заявив Квалі.
Джонсон задоволено кивнув лисою головою.
— А звір, про якого ти вчора розповідав білому мисливцю?
— О, цей не тут. Два, п’ять, десять, п’ятнадцять день іти треба… Дуже поганий місце… Один підеш — пропав… Так… Так… — І він почав щось пояснювати Джонсону місцевою говіркою негрів банту.
Мисливець уважно слухав, з сумнівом похитуючи головою.
— Що він каже?
— Він твердить, що великі звірі живуть за два тижні дороги звідси, але чорні мисливці ніколи не заглиблюються в болота — ті місця охороняють злі духи. Їхні голоси лунають вечорами над болотами. Його батько бачив великих звірів, які перелякано тікали від когось. Він гадає, що їх налякали злі духи. У великих звірів тіло й ноги слона, хвіст крокодила, голова і шия змії. Коли ці звірі тікали, то земля двигтіла і тремтіли дерева…
— Спитайте, скільки таких звірів бачив його батько і коли це сталося?
— Три. Два великий, один маленька. Це було давно: тоді батько був молодий, а Квалі ще не народився.
— А де зараз твій батько?
По обличчю негра перебігла судорога. Він повернувся до Джонсона і щось сказав йому.
— Його батька вбили бельгійці, — переклав Джонсон. — Він був розстріляний разом з іншими чоловіками їхнього села кілька років тому.
Запанувала напружена мовчанка.
— А ти сам був у тому місці, де твій батько бачив великих звірів? — спитав я, намагаючись не дивитись негру у вічі.
— Ні, але я знає туди дорога. Я приведу туди білий мисливець, якщо даєш карабін і патрони, багато патрони… Я доведу до священний камінь. А там білий піде сам — один день дороги.
— Добре. Ти поведеш нашу експедицію до священного каменя. Завтра ми повертаємось у Бумба. Як тільки закінчиться пора дощів, ти поведеш нас туди, де твій батько бачив великих звірів.
— А карабін? — підозріло запитав Квалі.
— Хоч неграм у Конго і забороняється носити нарізну зброю, — сказав я, — але дам тобі карабін і патрони, якщо ти покажеш нам сліди великих звірів…
— Не обдуриш, начальник?
— Якщо покажеш сліди, не обдурю.
— Так, — урочисто промовив негр, — Квалі проведе експедиція і покаже сліди великих звірів.
Через тиждень ми були в Бумба. Я доручив Вуффу і Джонсону навантажити на пароплав спійманих нами рідкісних тварин, яких ми відправляли в зоологічні сади містера Леслі Бейза, а сам сів у літак і через кілька годин був у Леопольдвілі.
Стурбовані обличчя конголезців, вибите скло у вітринах магазинів, велика кількість патрулів — усе свідчило про недавні заворушення в місті. В порту панувало нервове пожвавлення. Чимало бельгійців відправляли свої сім’ї на батьківщину…
Я зняв номер у Гранд-отелі. Кілька днів пішло на оформлення справ, зв’язаних з експедицією. Потім я засів у центральній науковій бібліотеці, щоб переглянути нові палеонтологічні журнали. В одному з них була надрукована замітка відомого російського палеонтолога, що недавно повернувся з Ефіопії. В горах Сібу він виявив на плиті пісковику верхньотретинного віку загадкові сліди, залишені, на його думку, великим ящером. Спираючись на різні матеріали, в тому числі й на ефіопський фольклор, вчений висловлював припущення, що в недосліджених районах Центральної Африки великі ящери могли зберегтися до наших днів.
Я вийшов з бібліотеки і пішов центральним бульваром, не звертаючи уваги на рясний дощ. Раптом мене зупинив невисокий кремезний чоловік у прозорому плащі з сірого пластикату. На мене здивовано дивилися знайомі сірі очі.
— Турський?.. Збишек!.. Ти звідки тут узявся?
Чоловік відкинув капюшон, і я впізнав його. Це був інженер Маріан Барщак з Варшави.
Влітку 1939 року ми обидва були призвані в один полк. Він прийняв на себе перший удар гітлерівців. Після розгрому полку ми з Маріаном горами дістались до румунського кордону. Навесні 1940 року ми опинилися в Марселі. Мене запросили для проведення геологічних досліджень у верхів’ях Нілу, а Маріан поїхав у Лондон, щоб вступити у польську армію, що формувалась там…
Ми обнялися і почоломкались. Через кілька хвилин ми вже сиділи за столиком ресторану в Гранд-отелі.
— Ти що тепер робиш? — спитав Барщак.
— А ти?
— Служив у Війську польському. Зараз працюю консулом у Конакрі. Сюди прибув у відрядження. А ти чому досі не на батьківщині?
— Рідні загинули під час окупації. Я залишився сам… Хотілося закінчити роботи… Так минули роки…
— Ти завів нову сім’ю?
— Ні… Ось закінчу цю подорож і неодмінно повернуся додому, в нашу Варшаву…